Сільська хата Неофіційний сайт села Білолісся

Ordinary mechanical replica watches are affected by the tide. You can use a few layers of toilet paper or a velvet that absorbs moisture to tightly wrap the swiss replica watches. Place it about 15 cm around a 40-watt electric bulb. Bake for about 30 minutes. The steam inside the replica watches uk can dissipate.. Do not directly bake your rolex replica watches close to the fire so as not to heat the watch.
Skip Navigation LinksІсторія>Книга "Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)">Довкола заснування села Акмангит

Микола Босенко.
"Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)"

Розділ I

Довкола заснування села Акмангит

При скасуванні Новоросійського козацького війська (до 1856 р. Дунайського) 3 грудня 1868 року1 козаки станиці Акмангит одержали у громадське користування наділ землі в 9 223 десятини, або по 11¾ десятин із толокою на кожного козака старшого 17 років, замість передбачених статутом 40 десятин.

Із експлікації (пояснення) до геометричного плану наділу станиці Акмангит, копія якої зберігається у фонді Бессарабського губернського присутствія [45], дізнаємося, що 11 (одинадцять) десятин непридатної землі лежать під руїнами турецького (мабуть, татарського) селища. Самого плану в справі немає. Він, напевне, зберігався в архіві сільського або волосного правління і міг бути знищений зацікавленими особами, які незаконно привласнили надільні козацькі паї. Не виключено, що план і досі відлежується в якомусь із архівів, приміром, в Одеському обласному або в Ізмаїльському – у фонді села Акмангит.

Отже, через 60 із гаком років після того, як останній турок чи татарин покинув наш край (1806-1807 рр.), на території села ще існували такі руїни. Вочевидь, будівлі були не з очерету і чамура (саману), як більшість татарських осель, а з каменю. Ми вже тепер не знаємо достеменно, де саме вони були розташовані, здогадно, у північній частині села. Той куток селяни називали селищем, а вода в криницях там була найкращою.

І заповітне питання: коли ж виникло село і за яких обставин було заселене українським людом?

На карті Молдавського князівства, складеній для військових потреб 1769-1770 років (вона висіла на стіні краєзнавчого музею в Кишиневі до реформи 1990 р.), на території Бессарабії фігурують три поселення під назвою Мангит, досить віддалені одне від одного. На лівому березі річки Сарата недалеко від її гирла – одне з них.

Поселення близько прилягало до шляху Кілія-Аккерман, який охоронявся турецьким гарнізоном із Татарбунарського замку. Десь тут пролягав «кордон» між Аккерманською та Кілійською райями.2

Мангити – монгольське плем’я, що змішалося з половцями, сприйняло їхню мову і входило до орди Малих Ногаїв.

Фрагмент карти Бессарабії початку XIX ст.

У Російському державному військово-історичному архіві (м. Москва) зберігається кілька географічних карт нашого регіону, датованих XVIII ст. [56]. На жаль, мені не вдалося їх дослідити, так само як і великі колекції подібних карт із архівів Відня і Парижа. У Національному архіві Республіки Молдова зберігається карта Молдавії без дати, трохи підправлена 1818 року [28]. Напевне, нею користувалися на війні 1806-1812 років. На цій карті через 6-7 верст на схід від Татарбунар розташоване поселення Мангит (1), від нього у північному напрямку через 6-7 верст ще один Мангит (2), а через 1-1,5 версти поселення Акмангит (1), через 18-20 верст ще один Акмангит (2) – всі на лівому березі річки Сарата. Село Акмангит (теперішнє Білолісся) розташоване на місці Мангита (2) і Акмангита (1). Річка Сарата утворювала у цьому місці острів завдовжки 5-6 верст і завширшки 0,5-1 верста. Тепер острів зруйнований каналом.

На цьому острові і правому березі річки в середині XVIII ст. розміщувалося татарське поселення Конират. Назва річки Сарата, як і всіх інших річок південно-східної частини Бессарабії, безперечно тюрксько-монгольського походження. У тлумаченні назви існують варіанти:

1) сари-тау – жовтий пагорб;
2) сари-ата (ада) – жовтий острів;
3) сайр – нижня частина невеликої річки, і ата – острів, який вона утворює.3

Русло річки було тут досить глибоким, і в повноводдя потрапити на острів через східний рукав можна було тільки плавом. Так було майже до кінця XIX ст. Згодом русло замулилося зливами з провулків села.

Наявність на лівому березі річки вдосталь питної води (джерело у кручі, «фантал», і неглибокі криниці), комишеві зарості, тучні пасовиська навкруги, під ногами камінь – споконвічний будівельний матеріал, – все це приваблювало людину до цього благодатного куточка.

Для кращого висвітлення усіх обставин, пов’язаних із заснуванням села, потрібен бодай найкоротший історичний відступ.

Отже, територія між Горішнім Змійовим валом4, що пролягає від Дністра до Прута (приблизно по лінії Бендери–Леово), Чорним морем і нижнім Дунаєм, десь у XIII-XIV ст. дістала назву Бессарабія – від імені половецького хана Бессараба. Згодом це ім’я дістала династія мунтянських (валаських) воєвод. Змійові вали у Бессарабії молдавани називають троєнь, що в перекладі означає вали земляні чи снігові. Вчені-історики приписали їх за співзвучність римському імператорові Траяну (57-111 рр. нової ери). Подібними змійовими валами пересічена Правобережна Україна.

У XV ст. Бессарабією володіли епізодично мунтяни (валахи), мадяри, молдавани. 1484 року Османська Туреччина захопила фортеці Кілію і Аккерман з прилеглими територіями (райями), населеними здебільшого християнським людом.

1538 року Туреччина поширила свої володіння до згаданого Горішнього Змійового валу, а 1568 року переселяє сюди 30 тисяч родин ногайських татар, підданих кримського хана (Крим 1475 р. визнав зверхність Туреччини). Ногайські татари назвали край Буджаком (кутом) і поділили на чотири кочовища:

1) Єдисан – на річках і балках Алкалія, Хаджідер, Сарата, Чілігідер і Чага;
2) Орак – на річках Кундук5 і Чага;
3) Орумбек – на річках Салча і Ялпуг;
4) Ізмаїл-Кенесі – на річках Катлабух, Ташбунар та ін.

Кримський хан мав свій палац у Каушанах, де поселявся під час своїх наїздів у Буджак, а його заступник по Буджаку – каймакам – перебував у Хан-Кишлі. Православним населенням Буджаку керував призначений кримським ханом воєвода – отаман, він був із православних і перебував у Каушанах.

Існувала тут Проїлавсько-Ізмаїльська православна єпархія, підпорядкована Константинопольському патріархові, зі своїми церквами і монастирями. Ця єпархія включала і ханську Україну.

Aрабський мандрівник Павло Алеппський, який 1654 року разом зі своїм батьком Антіохійським патріархом Макарієм по дорозі в Москву проїхав Рені, Ізмаїл та Кілію, відзначав віротерпимість турків і заможність православного населення в турецьких райях. На початку XVII ст. маємо тут чотири турецьких райї – Ізмаїльську, Кілійську, Аккерманську і Бендерську. На решті степу – кочовища татар. Турецькі райї згодом стануть надійним притулком для українських селян і козаків.

Життя в Буджаку не було тихим та мирним: це і напади-відповіді запорізьких козаків, і військові сутички між турками і татарами, і спустошення під час російсько-турецьких воєн та багато інших трагічних подій.

Після поразки турків під Хотином 1621 року (П. Сагайдачний), мирним польсько-турецьким договором передбачалося переселення усіх татар із Буджаку. Обурені татари на чолі з Кантемір-Мурзою повстали проти турків і Кримського хана. Кантемір-Мурза розбив турецькі загони і оголосив себе «володарем узбережжя моря і Дунайського гирла». Об’єднані війська турків, молдаван і валахів завдають йому нищівної поразки. Сам Кантемір тікає в Константинополь, сподіваючись знайти порозуміння із султаном, але той його страчує (1637 р.). Карателі пройшли від Ізмаїла до Аккермана, спалюючи татарські кишла і вирізаючи мешканців. Багато татар покинули тоді Буджак, обравши дорогу поневірянь.

1727 року татари пограбували турецьку Ізмаїльську райю. Татарські заворушення мали місце 1757 і 1760 років (Н. Йорга).

На початку XVIII ст. кримський хан Менглі-Гірей наказує Буджацьким татарам перейти до осілості. На місці зимівників виникають постійні татарські поселення. Але більшість татар ще тривалий час вестимуть напівкочовий спосіб життя: влітку кочують у пошуках пасовиськ, а взимку збираються на зимівниках (кишлах), улаштованих навколо мечетей і зручних місць (вода, паливо та ін.).

Житло татарина-кочівника складалося із довгого воза на кілька поверхів – араби, в одному кінці якої закріплювався вітряний млин на чотири-шість вітрил, у запряжці кілька пар коней або волів.

Харчувалися татари м’ясомолочними продуктами. Перевагу віддавали конині, вживали також баранину, яловичину, верблюжину і птицю – все у вареному вигляді. Із баранини готували каварму і шашлики. Це було виключно чоловічою справою. Із коров’ячого молока виготовляли югурт, масло і сир. Овець доїли тільки у травні. Із кобилячого і верблюжого молока заварювали «калмицький чай», виготовляли кумис. Замість води пили айран (пахта кислого молока). Хліб не випікали, вживали просяну кашу «тарі малай» (різновид мамалиги), іноді вживали справжню мамалигу із кукурудзяного борошна. Із просяного борошна ще готували бузу (питво). Вживали їжу на круглих столах із низькими ніжками, сидячи на кошмах (повстинах).

Осілі татари будували хати з очерету (стіни та покрівля), стіни обкидали чамуром. Вікна в хатах не мали шибок, узимку затягувалися плівкою зі скотських міхурів або закривалися віконницями (ставнями). Як паливо використовували кирпич – кізяк, змішаний із соломою. Інший вид палива – очерет. Основне заняття татарина – скотарство, грабіжницькі набіги на сусідні краї, торгівля, в тому числі й «живим товаром». Мали схильність до нагромадження майна і різних скарбів. Хліборобством займалися мало. Це було заняттям українців, частково молдаван, поселених серед них, і невільників. Зерно зберігали у випалених глекоподібних ямах – оргузах, по-нашому пашенних ямах, які вміщали по 250-300 пудів зерна.

Татарки не ховали своїх облич, як туркені та більшість жінок мусульманського світу.

1759 року кримський хан переселив частину буджацьких татар у Таврію.

Під час російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. (1768-1774, 1787-1791 рр.) спостерігався відхід населення Буджаку разом із турецьким військом із застосуванням тактики «випаленої землі». По закінченню воєнних дій не всі поверталися на старі попелища: одні лишалися за Дунаєм у Добруджі, інші засновували нові поселення на нових місцях. Російські картографи скаржилися, що від війни до війни карта Буджаку змінюється докорінно, і вже ніхто не знає, де були колишні поселення.

1770 року російський уряд переселив у Таврію 12 тисяч Буджацьких татар Єдисанського кочовища. Населення Буджаку скорочується. Порожнечу поповнюють українські та інші втікачі. Забігаючи вперед, варто зазначити, що останні татари покинули наш край у травні 1807 року з примусу російського уряду. Тоді через Маякську переправу перейшли на схід 1 198 родин (2 342 чоловіки і 2 568 жінок) Єдисанської орди, і через Бендерську переправу – 1 443 душі (чоловіків і жінок) інших родів. Ще близько 3-4 тисяч татар відійшли з турками за Дунай на початку війни.

1856 року більшість ногайських татар із Росії емігрували до Туреччини.

Під час Першої світової війни 24 листопада 1914 року турки висадили на Бессарабському узбережжі Чорного моря диверсійний десант. Група вершників цього десанту заїхала в Акмангит, коло «фанталу», у кручі напоїли коней, відпочили. Казали, що тут жили їхні предки. Потім рушили в напрямку Арциза, де й були обеззброєні. Про це мені повідомив 1970 року мешканець села Покотило Федір Опанасович (сам бачив) та інші свідки.

Турецькі архіви ховають багато таємниць із історії Буджаку. Всі документи писані арабським алфавітом і малодоступні навіть самим туркам (тепер турки користуються латиницею). Папір – матеріал не вічний. Чи встигнуть люди комп’ютеризувати архівні документи?

Перейдемо тепер із Буджаку на нашу славну Дніпрянську Україну. Знедолену і принижену.

У квітні 1709 року за наказом Петра підступно знищено Запорізьку Січ. Козаки, які вціліли, перенесли Кіш у Олешки на татарську територію, де він знаходився 19 років.

У Полтавській битві козаки билися з козаками, одні на стороні шведів (Іван Мазепа), інші – на боці росіян (Семен Палій).

У 1721-1722 роках тисячі козаків гинуть у «канальському поході» на болотах Ладоги, примушені будувати «град Петра». Як не згадати Тараса Шевченка:

Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками!
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!

Подальшими роками царські «ласки» сиплються, як із рога достатку. Це і скасування Гетьманщини, і звільнення найбільш слухняного гетьмана Кирила Розумовського (1764 р.), і скасування слобідських полків та їхнє перетворення на полки гусарські (1763-1764 рр.), і скасування козацьких полків на Гетьманщині та переведення козаків у карабінери (1793 р.), і надання військової допомоги полякам у придушенні Коліївщини на Правобережжі (1768 р.), нарешті знищення Нової Січі (1775 р.) та впровадження в Україні кріпаччини російського зразка.

Останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського заслано в Соловецький монастир на Білому морі. Запорізькі землі роздано «байстрюкам Катерини». Вже в 30-ті роки XVIII ст. цілі ватаги запорізької голоти працюють на соляних і рибних промислах Аккерманської райї, вантажниками в портах Аккермана, Кілії та Ізмаїла. Тепер, після знищення Січі, козаки масово потяглися до своїх споконвічних ворогів – турків – під Очаків. Згодом турки їх оселять на лиманах і гирлах малих річок у Буджаку. Дунайські гирла і вся дельта у цей час були зайняті іншими пасинками Росії – некрасовськими козаками-старовірами, з якими запорожці вступають у тривалу і безславну боротьбу за дунайські рибні промисли. Турки дивувалися цій лютій ворожнечі «гяурів»6 між собою. Лише 1815 року некрасовці відійшли в Малу Азію, а запорожці утвердилися за Дунайською дельтою на рукаві Верхній Дунавець, де Задунайська Січ проіснувала до 1828 року. Між іншим, некрасовці після Другої світової війни повернулися в Радянський Союз, зберігши недоторканною свою етнічність.

Екслібріс з книги М.Босенка

Не зумівши відразу відтіснити некрасовців з дельти, відчайдухи-запорожці просуваються вверх понад Дунай, деякі досягають Тиси (Банат7), де австрійський цісар призначив їм землі (1788 р.). Але довго там не всиділи, повернулися до Сеймен (на правому березі Дунаю, нижче Сілістрії), де був у той час Задунайський кіш. Звідти продовжують тиск на некрасовців, 1813 року займають Катерлез, нарешті 1815 року осіли на Верхньому Дунавці. 1828 року останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий з 2 000 козаків перейшов на російський бік, а по завершенні війни козаки були поселені на узбережжя Азовського моря між сучасними містами Бердянськ і Ногайськ (Миколаївська і Покровська станиці), де під назвою «Азовського козацького війська» проіснували до 1865 року.

Із тих запорожців, що не пішли до турків після зруйнування Січі, царський уряд, маючи гостру потребу у збільшенні військ, створив 1788 року «Чорноморське козацьке військо» (кошовий Сидір Білий). Після війни 1787-1791 років військо поселене на лівому березі Дністра з центром у Слобозії (нижче Тирасполя). 1792 року військо було переселене на правий берег річки Кубань від річки Лаби до Азовського моря. З 1860 року Чорноморське козацьке військо стало називатися Кубанським.

Тільки при штурмі Суворовим фортеці Ізмаїл у грудні 1790 року на турецькому боці було 4 000 запорожців Задунайського коша на чолі з кошовим Грицьком Тараном, не менше козаків було і на російському боці під проводом Антона Головатого. Позбавлені батьківщини, козаки були приречені на братовбивчу війну в імперських інтересах чужих держав.

Не всі чорноморці охоче переселялися на Кубань, якась їхня частина потяглася за Дністер, поповнюючи Буджак свіжим струменем християнського населення.

На початку нової російсько-турецької війни командувач Дунайської армії Міхельсон 15 грудня 1806 року звернувся до «турецьких» запорожців з відозвою, закликаючи їх повернутися на батьківщину. 18 лютого під місто Галаци прибула депутація козаків на чолі з Романом Согутчевським. Кого представляла депутація? Козаків задунайського Сейменського коша чи лівобережних Буджацьких, які опинилися під Галацами, відступаючи перед просуванням російської армії?

У результаті переговорів Міхельсон офіційно оголосив про утворення козацького війська. Імператор Олександр I указом від 20 лютого 1807 року затвердив двом полкам назву «Усть-Дунайського Буджацького війська», дарував прапор і печатку з гербом. На посаду кошового призначено Чорноморського війська писаря Івана Підлісецького. Війську обіцяні землі на лівому березі Кілійського рукава Дунаю і в південній частині Буждаку.

8 червня 1807 року кошовий відпустив 100 козаків, що проживали за межами Буджаку, з врученням відповідних білетів «для збору врожаю і переселення із сім’ями на Буджацькі землі».

Карта запорізьких поселень за Дунаєм

Очевидно, що більшість козаків були постійними мешканцями Буджаку. Новостворене військо бере участь у битвах, чимало козаків загинули або були поранені. Зі зведення контори Одеського військового госпіталю від 29 грудня 1807 року дізнаємося:

а) до госпіталю надійшли 175 усть-дунайських козаків;
б) видужали 102 усть-дунайських козаків;
в) вмерли 38 усть-дунайських козаків;
г) ще перебувають 35 усть-дунайських козаків [8].

Чутка, що на Дунаї відроджується козаччина, блискавично облетіла закріпачену Україну. Цілі села, покидаючи рідні місця і долаючи неймовірні перепони, пробиваються на Дунай. Поміщики-кріпосники здійняли ґвалт, Петербург своєрідно відреагував.

20 липня 1807 року той самий імператор Олександр I у рескрипті Міхельсону розпорядився: «поручаю Вам заведение на Дунае сечи остановить, и все, что доселе по сему предмету сделано, отменить».

Це був справжній «похорон з весілля».

Згідно зі «Списком учиненим у коші Усть-Дунайського війська, о состящих в оному на службі козаків у серпні 1807 року», числилося 1 387 козаків [57]. У список не увійшли кілійська група козаків – 150 чоловік, флотилія – 155 козаків, Одеський госпіталь – 175 козаків і сотня, відпущена Підлісецьким. Список складався із:

1. Турецьких запорожців, що вийшли під Галацами 345 чол.;
2. Колишніх чорноморських козаків, що лишилися в Молдавії після війни 1787-1791 років 266 чол.;
3. Забрідших у Туреччину 400 чол.;
4. Народжених у Туреччині з українськими прізвищами 105 чол.;
5. Забрідших у Молдавію підданих польського королівства з українськими прізвищами 41 чол.;
6. Із цісарських підданих з українськими прізвищами 82 чол.;
7. Із польської шляхти і солдат Польського Королівства 11 чол.;
8. Із донських козаків 15 чол.;
9. Із сербів 20 чол.;
10. Із болгар 29 чол.;
11. Із греків 2 чол.;
12. Інші (вихрещені євреї, попівські діти, дворяни та ін.) 71 чол.;
Усього 1 387 чол.

Як бачимо, до війська добровільно записалися представники всіх регіонів роз’єднаної кордонами великих держав України, записалися також брати-слов’яни – серби і болгари, греки і навіть польські шляхтичі.

Куренів було 39, із них з традиційними запорізькими назвами 37, 1 сербський і 1 болгарський.

4 липня 1807 року звільнено кошового Івана Підлісецького і на цю посаду призначено урядовця Фому Бучинського.

Група отаманів Усть-Дунайського війська у своєму зверненні до Дюка де Рішельє, Херсонського військового губернатора і командира 13-ої дивізії в діючій армії, відзначають особливі заслуги Івана Підлісецького, який «одержав маніфест, відкритий лист і пернач для збирання перебуваючих у Молдавії, Валахії, Бессарабії та інших турецьких краях козаків війська чорноморського або колишнього запорізького», а тепер його звільнено, навіть заарештовано «невідомо з чийого доносу».

Підписали звернення 14 отаманів: Христофор Кучер, Яків Феска, Михайло Соколов, Іван Шмилько, Федір Комаренко, Давид Мельниченко, Олекса Таран, Грицько Бурченко, Остап Чернега, Іван Ремінний, Іван Пушкаренко, Лук’ян Копус, Іван Чернега, Василь Малякін (за неписемних підписав Петро Скляревський) [4]. Призначений новий кошовий урядовець Фома Бучинський від самого початку заявив, «що ніякого запорізького війська на Дунаї не буде», і козаки почали розбігатися.

Водночас Бучинський з осавулом Романом Циганкою дбають на війні тільки про особисте збагачення, продають захоплену у турків худобу, збирають з гардів на Пруту податки і таке інше...

А в керівництві діючої Дунайської армії відбуваються значні зміни. 5 серпня 1807 року вмер 68-річний головнокомандувач Міхельсон. Під час його хвороби і після смерті його заступав командир 2-го корпусу барон Мейєндорф; ад’ютантом останнього був штабс-капітан Іван Петрович Котляревський, автор на той час перших трьох частин перелицьованої «Енеїди». На початку кампанії Котляревський одержав орден Анни III класу за ризиковану місію до Буджацьких татар (1806 р.). Він їх умовляв не чинити опір російській армії. Чи зустрічав він тоді у Буджаку запорожців?

Під Ізмаїлом 17 грудня 1806 року Котляревський «проявил себя неустрашимостью». Тепер Мейєндорф і Котляревський, як можуть, зволікають із виконанням царського рескрипту про ліквідацію Усть-Дунайського війська. Котляревський подорожує по Буджаку, підшукуючи зручних місцин для оселення козаків. Чи побував він у Мангиті (Акмангиті)?..

Проте все марно. 29 серпня 1807 року Мейєндорф наказує генералу Кулюбакіну відібрати в козаків зброю і підготувати їх до переходу в Росію. Кілійська група була заарештована Бутирським полком і переведена до фортеці 2 вересня 1807 року (серед них був і Іван Підлісецький). Тут до 13 вересня розшукував усть-дунайських поміщицьких утікачів генерал Нікоріца – начальник Херсонської рухомої міліції.

Наприкінці вересня усть-дунайці із Галац і Кілії переведені до Аккермана. Сюди їх прибуло лише 420 осіб із 2 000. Поручик Юматов, якому доручено супроводити козаків на Кубань, доповідає начальству в січні 1808 року із Білозерки (під Одесою), де козаки чекали підводи для слідування на Кубань: «козаки не вірять, що їх відправляють на Кубань, що їх можуть передати поміщикам, і ніяким умовлянням не можна їх спинити від побігів [5]».

Прапор і пернач Усть-Дунайського війська передані комендантові Одеської фортеці генерал-майорові Кобле. У Краснодар Юматов привів і передав отаману Бурсаку 349 чоловік, решта двотисячного війська розбіглася по Бессарабії і Херсонщині, а дехто утік за Дунай.

Новий командувач Дунайської армії князь Прозоровський, який прибув у ставку в Ясах 1 жовтня 1807 року, наказує всім усть-дунайцям перейти в Очаківський степ під руку Дюка де Рішельє, а непокірних наказав виловлювати і відправляти туди етапним порядком. Мейєндорфа від служби відсторонено. Кризу козаччини на Дунаї Котляревський сприйняв як особисту драму. Його спроба організувати там кіш не здійснилася. Козаки, дізнавшись, що він є той, що скомпонував «Енеїду», запрошували його до себе «за старшого» (Стеблін-Каменський чув це від самого поета).

Докоряла совість і за ошуканих татар. Свого часу він їх запевняв, що армія платитиме готівкою за вилучене продовольство, гарантував їм недоторканність і збереження їхнього життєвого устрою. Тепер, під час своїх подорожей по Буджаку, звідкіль вигнано всіх татар, він стає свідком сумних видовищ. При відселенні татари покинули все майно, всю худобу і птицю, і вона пропадала від спраги й голоду. Від осель доносилося виття собак, нявчання котів, ревіння і бекання скотини, ґелґіт індиків і гусей. При наближенні все бігло назустріч людині, благаючи захисту і ласки, а наражалося на багнет або ніж. Бачити все і чути було надсильно. Орден на грудях пік йому серце. Котляревський задумується над сенсом людського буття. Заздрить сербам, адже вони не просто воюють, а відстоюють своє місце під сонцем.

Прозоровський не може пробачити Котляревському прихильність до запорожців. 3 грудня 1807 року переводить Котляревського у Псковський драгунський полк, розквартирований у Литовській губернії. В люті морози грудня і січня він їде верхи 1500 верст, аби вручити командирові полку пакет із наказом про свою відставку. Своєрідний «жарт» старого князя або «подяка» за 12-річну військову службу і ратні подвиги.

Повертається до рідної Полтави. Вражень від пережитого аж надто. Продовжує роботу над IV, V і VI частинами «Енеїди». В них щире співчуття долі троянців, що блукають по світу після руїни Трої (Січі) в пошуках правди і волі.

А війна на Дунаї тривала шість років. Помінялося шість командувачів армії. Міхельсон помер 5 серпня 1807 року, Прозоровський – 1809 року. Багратіон після взяття Ізмаїла і Браїли 1809 року був відкликаний, Каменський помер 1811 року, Кутузов командував армією до укладення Бухарестського миру у травні 1812 року, Чичагов – після підписання миру. Під час війни в Бухаресті та Ясах в диванах (радах) головували російські сенатори (1808-1813 рр.).

Згідно з Бухарестським мирним договором, до Росії відійшли землі Пруто-Дністрянського межиріччя з фортецями Хотин, Бендери, Аккерман, Кілія та Ізмаїл. 1813 року на цю територію поширено назву південної її частини – Бессарабія. Більше половини цієї території складалося із турецьких фортечних райїв і татарського Буджаку.

Втрати Росії в цій війні – 150 000 душ (одна третина загинула в боях, решта – жертви епідемій).

1812 року в Буджаку на площі 1 700 000 десятин землі проживали 60 тисяч осіб, ¾ котрих знаходилися у фортечних передмістях (форштадтах9), а в решті – кількох десятках поселень – мешкали 2 392 родини (точність сумнівна).

У роки війни і перші повоєнні роки адміністрація в Буджаку якщо й існувала, то була неефективною і млявою. Місцеве населення терпіло значні здирства з боку військового відомства. Фельчинський ісправник Тома Стаматин 17 вересня 1809 року доповідав у Молдавську вістерію (скарбницю): «Я подорожую по Бессарабії (Буджаку) і спостерігаю, як обивателі тутешніх округів перебувають у жалюгідному і злиденному становищі через численні тягарі й наряди... Розорення осель відбувається від того, що всі інші, що мешкають у форштадтах міст, будучи під захистом комендантів фортець, ні в яких земських повинностях не використовуються. Ніколи поселення у Буджаку не заведуться, але і ті, що є нині, спустошаться, і більша частина обивателів оселиться в форштадтах».

Під час війни згадуються в документах або фігурують на картах в південно-східній частині Буджаку такі поселення (крім міст-фортець): Паланка, Ханкишло, Манаші, Молога, Турлаки, Шаба, Катаржа, Бурнас, Будаки, Тузли, Кабабча, Будури, Мартаза, Сарияри, Магала, Мангит, Акмангит, Золукари, Шагани, Татарбунари, Чишма, Дракуля, Галил-паша, Хаджи-Ібрагім (Жебріяни), Парапори, Вилків, Кишлиця та ін. У більшості цих поселень 1807 року існували корчми, які оподатковувалися. Немає ніякого сумніву, що в більшості цих поселень жили українські селяни і козаки, серед них багато втікачів. На початку війни поселення майже обезлюдніли – мешканці відійшли з турками. Під час війни деякі поселення обезлюдніли остаточно – одні жителі переселилися у форштадти Аккермана і Кілії, інші (втікачі) принишкли і чекали легалізації. Статистика 1816-1817 років свідчить про значний приріст українського населення в містах Аккерман та Кілія.

5 грудня 1812 року якийсь штабс-капітан Шостак представив губернаторові Скарлату Стурдзі проект Вільного Дунайського війська на кшталт Чорноморського (на землях, які при турках займали татари) із бродяг, дезертирів та втікачів (мабуть, їх тут вистачало). Проект був відхилений. Російський уряд, зайнятий війною з Наполеоном, не приділяв належної уваги улаштуванню новонабутої Бессарабської області, цілком покладався на корумпованих місцевих бояр. Тривалий час тут зберігалися молдавські закони, адміністративний поділ на цинути (повіти). В обігу, поряд з російськими, були й турецькі гроші – пара і леви.

Після закінчення кампанії уряд приступив до заселення обезлюдненого Буджаку, передусім німецькими колоністами та задунайськими переселенцями (болгарами і гагаузами). До 1818 року німці заснували 13 колоній, а задунайські переселенці, які 1819 року отримали статус іноземних колоністів, до цього часу заснували 55 поселень.

Як німці, так і болгари одержували наділи в 60 десятин землі, значну матеріальну допомогу і пільги. Колонізація продовжувалася близько двох десятиліть. Передбачене переселення державних селян із внутрішніх губерній – цим давали по 30 десятин на сім’ю – було здійснено лише частково.

Продовжувалася народна колонізація селянами-втікачами, вона урядові нічого не коштувала і на перших порах суворо не переслідувалася.

Згідно з указом від 31 жовтня 1817 року уряд заборонив розшукувати втікачів на території Бессарабії, якщо вони сюди прибули до 1812 року, а з прибулих після цього строку – якщо оженилися, оселилися і господарюють. Усіх інших безумовно повертати поміщикам. Був і указ Сенату від 27 листопада 1822 року, згідно з яким на сільські громади за утаювання утікача накладався штраф 2 000 руб., а донощик одержував винагороду 500 руб.

Останній із низки указів – від 28 серпня 1828 року. В ньому наказано всім утікачам приписатися до казенних поселень до 1 листопада 1828 року. Після цього строку утікачів і бродяг віком до 35 років і придатних до військової служби віддавати до арештантських рот при фортецях, непридатних і жінок відсилати в Сибір на поселення.

Колишні козаки в цих актах не згадуються, їх просто мало відрізняли від інших бродяг. Утечі продовжувалися до скасування кріпацтва, за ці роки із Бессарабії виселено не менше 100 тисяч обездолених душ.

1816 року намісник області Бахметьєв наказує тимчасовому комітетові: «...щоб жителі Бессарабії приведені були до присяги на вірність підданству російського імператорського престолу... З цієї нагоди я домовився з преосвященним екзархом митрополитом Гавриїлом... щоб кожний із приходських священиків у присутності ісправника цинута прийняв від кожного вірнопідданого присягу, склав з цього приводу по кожному селу і місту реєстр усім обивателям з поіменуванням статі та віку. І таких списків, духовником складених, один примірник лишається у приходських священиків, другий надсилається у 2-й департамент теперішнього обласного уряду».

Це був перший перепис населення всієї Бессарабії. Він виявив 491 679 душ (1817 р.). Інші приблизні підрахунки населення області проведені:

Чичаговим 1812 року – виявили 240 000 душ,
Скальковським 1813 року – виявили 340 000 душ,
Корніловичем 1818 року – виявили 389 000 душ.

Як бачимо, статистика суперечлива. Сільські громади приховували свою чисельність.

Вживаються заходи для визначення площі земель Буджаку, які раніше належали туркам і татарам. З височайшого повеління 7 березня 1817 року у розпорядження начальника військово-топографічної зйомки Бессарабії полковника Корніловича були відряджені вісім землемірів із суміжних губерній. Сими землемірами в 1821-1827 роках були наділені землі містам Аккерман, Кілія, Бендери, Ізмаїл, Рені та містечку Каушани, 75-ти казенним селам і 38-ми приватним власникам, що одержали землю «по Всемилостивійшому пожалуванню». Серед них граф Канкрін – 28 120 десятин; граф Бенкендорф – 28 000 десятин, згодом його «ділянку» збільшено до 34 000 десятин; генерал Сабанєєв – 10 000 десятин; Несельроде – 10 000 десятин; таємний радник Булгаков – 6 000 десятин; колезький радник Криницький – 6 000 десятин та ін.

Вельможі потім продавали свої землі купцям і колоністам, а гроші витрачали на картярство і рулетку в казино Монте-Карло.

Були відведені землі німецьким і болгарським колоніям. Решта незаселених земель поділена на 62 ділянки. Усі документи на обмежування 1 700 000 десятин передані в Бессарабську палату державного майна [31].

Отже, до 1821 року землі в Буджаку не були поділені між селами, панувала займанщина. Після обмежування ще тривалий час займанщина існувала в середині сільської громади – кожний займав і сіяв стільки, скільки міг обробити своїм тяглом і наявністю робочих рук у сім’ї.

Як зазначалося вище, при утворені Усть-Дунайського війська 1807 року козакам були обіцяні землі на лівому березі Кілійського рукава і в усьому Буджаку. Але події розвивалися за іншим сценарієм. Після скасування війська і відправки козаків на Кубань, ті, що лишилися в Бессарабії, не мали тривалий час тут офіційного статусу. Їх групував навколо себе полковий осавул Роман Согутчевський, який не переставав клопотатися про їхнє визнання й улаштування. Сам Согутчевський зі своїм «штабом» перебував якийсь час у Дракулі, а козаки розкидані по різних селах і містах.

1817 року з дозволу намісника Бахметьєва, переданого попечителю задунайських переселенців Попову, вони вибрали для постійного оселення урочище Акмангит зі збереженням усіх пільг, наданих задунайським переселенцям.

Почали влаштовуватись і будувати церкву (каплицю); 9 лютого 1822 року вона була освячена. Того самого дня було закладено капітальну церкву. Але і тут козакам-бідолахам не було покою.

Карта запорізьких поселень за Дунаєм

Виконувач обов’язків Бессарабського намісника генерал Інзов у своєму донесенні від 25 серпня 1820 року сповіщає обласний уряд, що колишні усть-дунайські козаки не мають нічого спільного з задунайськими переселенцями і можуть лишатися в Акмангиті лише на правах корінних мешканців з відбуванням усіх повинностей.

1822 року земське начальство заборонило колишнім усть-дунайцям переселятися в Акмангит, а комісар Аккерманського земського справничества Красноглєдов намагався зруйнувати їхні житла і вигнати їх із села. Іншим часом ісправник Салло напав на хату Согутчевського в Акмангиті, розбив сундук і забрав папери й різні козацькі документи. Свавілля урядовців не знало меж. А життя в Акмангиті продовжувалося наперекір усім перешкодам.

Благочинний протоієрей Федір Малявинський склав «Іменну відомість колишніх Чорноморського і Усть-Дунайського війська чиновників і рядових козаків, що оселилися в Аккерманському цинуті на урочищі Акмангит, з означенням у ній, скільки дворів і в них чоловічої і жіночої статі душ. Учинена жовтня 22 дня 1820 року»: дворів 57, чоловіків 156, жінок 108 [34].

1820 року в Акмангиті старостою був Семен Губенко, священиком Іван Бобир (з 1821 р. – священик Прокопій Горб).

Водночас на Балканському півострові відбуваються бурхливі події. 6 квітня 1821 року почалося Грецьке визвольне повстання, яке привернуло увагу вільнолюбного сина Альбіону Байрона.

10 квітня 1821 року був омертвлений юрбою фанатичних мусульман патріарх Григорій Константинопольський, а разом з ним чимало православних християн. Тіло повішаного патріарха було викинуте в море, і тільки завдяки самовідданості його шанувальників було виловлене і доставлене в Одесу для поховання.

Яничари пройшли з кінця в кінець увесь Балканський півострів до самих північних округів Молдавії, розграбовуючи церкви. Багато священнослужителів усіх рангів і монахів із Греції, Болгарії, Сербії, Валахії та Молдавії спасалися тоді втечею в Росію.

Архімандрит Свято-Панкраторського монастиря на Афоні Філарет звернувся до задунайських запорожців з відозвою не воювати проти християн. Сам він перейшов у Росію, але Синод не визнав його рангу, і він перебував у Ізмаїльському грецькому монастирі фактично як в’язень.

Почалася масова втеча задунайських запорожців у Росію. Приміром, в Ізмаїльський карантин 3 травня 1821 року прибули на каюках із Кілійського гирла 60 запорожців і 7 жінок, а з ними 27 некрасовців та 1 болгарин. Усі осіли в Тучкові (Ізмаїлі). Через Ренійський карантин 1821 року перейшли в Росію 25 запорожців. Це не повні дані, а лише приклади.

1824 року через Одеський порт прибули 19 задунайських запорожців на чолі зі значковим товаришем10 Ксаверієм Чорнявським, вони просять оселити їх в Акмангиті (за Дунаєм знають про Акмангит!).

За 1824-1825 роки в Акмангиті оселилися 30 задунайських запорожців.

Надалі лідерство над колишніми козаками переходить до Ксаверія Чорнявського. Куди подівся Роман Согутчевський? Я вважаю його справжнім Енеєм, який уміло водив «троянців» через усі перепони і в Акмангиті «оселив свій рід».

Нарешті 1823 року Акмангитові наділили землю із розрахунку 30 десятин на сім’ю і 10 десятин запасних, а всього 4 596 десятин 325 кв. сажнів придатної, а непридатної 125 десятин і 2 100 кв. сажнів.

Перепис 1824 року виявив у Акмангиті козаків: 96 родин і 43 бурлаки11; а також поселян (царан): 14 родин і 14 бурлаків [22].

Тепер Акмангит приковує увагу багатьох усть-дунайців, розкиданих по ближніх і дальніх краях.

Один із них, Кирило Чорнявський, у прошенні на ім’я управителя Новоросійськими губерніями графа Палена писав, що він «того 1807 року вийшов для оселення в Акмангиті за документом, виданим мені графом Вітгейштейном. Але оскільки зазначена ділянка для оселення ще не була відмежована, то колишній депутат Роман Согутчевський відібрав від мене вищезгаданий документ і видав від себе свідоцтво, за яким я досі проживав у місті Одесі. Тепер, оскільки ділянка для Акмангита відмежована, і я повинен зі своїм сімейством оселитися, то просив нинішнього депутата значкового товариша Ксаверія Чорнявського видати мені свідоцтво для проїзду і оселення в Акмангиті, але він мені у цьому відмовив...[3]». Документ без кінцівки і дати. Син Кирила Чорнявського – Володимир Кирилович Чорнявський – фігурує у списках Новоросійських козаків станиці Акмангит 1868 року під № 277.

Суперечливі донесення Бессарабських обласних відомств про становище в Акмангиті примусили намісника графа Воронцова направити в Акмангит із Одеси свого спеціального посланця, колегії іноземних справ Антуаріуса Понятовського, який 13 серпня 1826 року доповідав із Акмангита:

«...відправився у поселення Акмангит, розшукував і розглядав кожного жителя і списки таких складав з поясненням у них докладно сімейства і літа кожного жителя. Вважаю своїм обов’язком примітити: при дослідженні документів виявилося, що дехто із Буджацьких козаків жодних письмових видів не мають, дехто представляв лише копії атестатів, ніким не завірених, і всі посилаються на свідчення під присягою своїх товаришів, що вони дійсно перебували на військовій службі. Імення таких козаків внесені у список № 3». Список мешканців Акмангита складений Понятовським 1826 року [2].

А всього жителів у Акмангиті: чоловіків 362, жінок 249.

Продовжую доповідь Понятовського:
«Вони пояснили, що 1822 року околаш12 Соколовський взяв з кожного сімейства за 1820 рік податків по голландському червонцю, а 1825 року комісар Дизінфельд взяв у них 200 левів за калараша13, на все мають розписки... Нарешті 28 липня 1826 року приїздив в Акмангит комісар Холодовський і вимагав з жителів податки за 1823, 1824 і 1825 роки, але вони відмовилися платити, посилаючись на те, що перебували на військовій службі і мають бути звільнені від усіх повинностей.
13 серпня 1826 р. підпис: Антуаріус Понятовський
Акмангит [1]».

1826 року з пропозиції намісника графа Воронцова доручено комісії для оселення селян у Бессарабії (радник Жилла і капітан Хропачов) відвести для Акмангитських козаків «особливу пустопорожню ділянку придатної до хліборобства землі й переселити їх туди, за винятком 13-ти сімейств козаків, що хочуть переїхати на Кубань до своїх родичів, і тих, що не належать до козаків і мають переселитися до поселень одного з ними стану».

Чим викликана необхідність переселення? Віддалити козаків ще більше від Дунаю, аби вони не спілкувалися з Задунайською козаччиною? Претензіями на Акмангит когось із високих сановників? А може, болгарського колоністського відомства?

У виборі нового місця для переселення козаки розділилися на два табори. Прибічники Согутчевського, депутатом від них виступав його зять священик Прокопій Горб, облюбували ділянку № 8 (хутір Сербина Радоя), але він вже був переданий волонтерам, згодом вони спинилися на ділянці № 24 (майбутнє Старокозаче). Інший табір із 40-а родин, за них виступав Ксаверій Чорнявський, просили Малу Катаржу (вже віддану швейцарським колоністам). Мали гострий конфлікт із комісією Жилли і Хропачова. Були згодні на Челмакчію. Невідомо, чи одержали її.

1827 року на ділянку № 24 із Акмангита переселилося 102 сім’ї, в їхньому числі син Согутчевського Олексій. З 1828 року ділянка № 24 вже називається Старокозаче. Іменний список переселених знаходиться у Національному архіві Республіки Молдова [48]. Не вияснена доля 40-а родин на чолі з Ксаверієм Чорнявським, мабуть вони лишилися на місці, як і ті 13 родин, що хотіли переїхати на Кубань (їм було відмовлено із Кубані). Лишилися на місці священик Прокопій Горб і сім’ї поселян (царан). На звільнені місця ринули із північних повітів Бессарабії і Херсонської губернії нові сім’ї переселенців. Ось статистика 1827 року по Акмангиту (мабуть, після відходу старокозачанців).

чоловіків жінок
Жителів духовного стану 5 3
Відставних офіцерів 1 1
Мазилів (молдавських однодворців) 4 5
Молдаван 45 30
Українців 215 182
Євреїв 1 2
Усіх 271 223

Церква кам’яна (каплиця) 1
Хат кам’яних 65
Хат чамурових 25
Землянок 13
Корчма 1
Млинів вітряних 2
Криниць кам’яних 9
Коней 26
Рогатої худоби 96
Овець 378

1826 року в Бессарабії почали прокладати поштовий шлях від Аккермана до Кілії та Ізмаїла:

Після Аккермана перша станція Нова Кебабча відстань 23½ версти коней 18
Станція в урочищі Сарияри відстань 23½ версти коней 18
Станція в Татарбунарах відстань 21½ версти коней 18
Станція в с. Нерушай відстань 21 верста коней 21
Станція в м. Кілія відстань 28 верст коней 12
Усього                118 87

Поштовий шлях пролягав біля південного краю села нижче за течією річки.

Висновки й здогадки

Через відсутність вірогідних документальних джерел (турецько-татарські архіви нам взагалі неприступні) доведеться задовольнятися посередніми свідоцтвами. Іноді навіть пускати в хід догадки. Нехай майбутні дослідники, які осідлають увесь комплекс джерел, спростують або підтвердять ці вимушені припущення. Лишаються безперечні факти:
а) що татарські поселення і зимівники у Буджаку через вищезгадані події часто виникали і зникали, не лишаючи ніяких особливих прикмет, хіба що самі попелища;
б) що буджацькі татари у XVIII ст. почали вгамовувати своє вояцьке завзяття і надавати більше уваги мирному роду занять, насамперед традиційному тваринництву і частково – землеробству; до останнього залучаючи українців з їхнім досвідом у цій галузі;
в) що на території турецьких райїв, цілком залежних від гарнізонів турецьких фортець, татарський елемент зовсім не переважав, а в багатьох поселеннях (поряд з моноетнічними) співіснували українці й татари. Наші всі три Мангити і Акмангити входили до Аккерманської райї.

Зважаючи на ці постулати і на позначення на переглянутих географічних картах регіону того часу, можна з певною ймовірністю стверджувати, що поселення Акмангит (1) і острівне поселення Конират виникли не пізніше першої половини XVIII ст. (до того могли існувати як зимівники). З невідомих причин у другій половині XVIII ст. Конират зник. Тоді ж на лівому березі річки Сарата майже навпроти виникають поселення Мангит (2) і Акмангит (1), пізніше єдиний Акмангит (майбутнє Білолісся). Окремими сільськими кутками тут живуть запорожці, свідомі свого козацького стану і вольностей, а тепер звичайні рибалки і хлібороби.

Із початком війни 1806 року частина населення відійшла з турками, а 1807 року решта татар переселена на схід. Українці ще деякий час затримуються тут і навіть починають повертатися на старі місця, тепер обіцяні їм як усть-дунайським козакам. Несподіване скасування Усть-Дунайського коша могло викликати в них здивування і розгубленість. Підпорядковані, як усі корінні мешканці, військовим тягарям і нарядам, вони потяглися хто куди: одні – на Кубань, інші – за Дунай, дехто – до фортечних передмість Кілії та Аккермана або принишкли на місці, вичікуючи сприятливої години для влаштування своїх господарств і родинних гнізд. Така непевність затяглася до 1817 року. Після цього їм то віддавали Акмангит, то виганяли їх звідти, незважаючи на те, що вони вже збудували тут церкву (кам’яну каплицю, 1822 р.) і висунули зі свого середовища на посаду приходського священика письменного козака Прокопа Горба, а старостою обрали Семена Губенка (1820-1821 рр.).

Лише затятість і громадянська відвага осавула Романа Согутчевського і всієї сільської громади врятували рідні оселі від зазіхань брехливих доброзичливців і явних ворогів.

Село поповнюється вихідцями із Задунайської Січі – їх називають капаранами, за назвою верхнього одягу турецького зразка. З ними прибув і значковий товариш Ксаверій Чорнявський, активний діяч козацької справи.

Урядовцям нарешті вдалося розколоти громаду села Акмангит на два табори і один із них (102 родини) переселити 1827 року на ділянку № 24 – Старокозаче.

А місце розташування Акмангита було напрочуд вдалим в усіх відношеннях: м’який морський клімат, глибоке русло річки Сарата з рибою й островом, джерело у кручі з чудовою водою, тучні пасовиська навкруги, вдосталь комишу, каміння і глини. А на пагорбі із західної сторони – прадавня «висока могила», з якої відкривається виднокруг на 20 верст – природна і рукотворна вежа для спостережень у лихоліття. І Чорне море з Дунаєм під боком.

Якщо не боятися перебільшень, то наш Акмангит відносно розташування з будь-якого погляду не поступається вічному Єрусалимові і стародавнім Києву й Аккерману! Досить трішечки людської дбайливості – і цей райський куточок на землі повстане в усій пишноті і красі! Та чи сталося так? Про це в майбутніх розділах. А поки що Акмангит розбудовується.

Перша вулиця протягнулася понад лівим берегом річки від кручі до кручі. Кілька хат було на острові в північній частині. Поверталися до села колишні його мешканці з Аккермана та Кілії, з-за Дунаю та інших місць. Село приростало паралельними вулицями зі сходу. Хати будували «понад вулицю», стіни хат були кам’яні на глинянім чамурі, покрівлі комишеві. Стіни ззовні і всередині мазали глиною і білили. Опалювалися хати «по-чорному»14.

Збіжжя обмолочували ціпами або прогоном скота на току. Віяли на вітрі. Зерно зберігали у випалених глекоподібних ямах («пашенних ямах»).

Одяг носили із домотканої матерії. Трапезувала сім’я за круглим столом на низеньких ніжках, сиділи навкруги на долівці, їли дерев’яними ложками із одної череп’яної миски або макітри.

І пашенні ями, і круглий стіл (підставка) перейняті від татар. Від спільного проживання з татарами збереглися слова:

бага – виноградник, сад;
буза – питво;
бурнус – жіночий верхній одяг;
газман – кастрований баран;
гараба – довгий віз для перевезення збіжжя і сіна;
гарман – місце обмолоту збіжжя;
кабак – гарбуз;
каварма – пересмажена баранина;
кирпич – спресований і висушений гній, паливо;
кишло – зимівник, хутір;
кошара – загін для овець;
мешень – царина, орне поле;
око – одиниця ваги (три фунти);
паци – сформовані з глини та соломи блоки для стін (саман);
сабан – плуг;
чаїра – пасовисько для коней;
чамур – глиняний розчин та ін.

Від татар збереглися назви річок, балок, урочищ: Кундук, Сари-Яри, Магала, Сарата, Алкалія, деякі прізвища: Мурза, Жулай, Чулак та ін.

Після тривалого блукання по світу і стількох перипетій долі наші предки нарешті знайшли в своїм Акмангиті притулок, почали осідати на землі, влаштовувати свої оселі, освоювати віками неорану землю, тяжкою працею добувати свою скибку хліба. Благо, що над головою ні пана, ні бусурмана. І пільги, як у болгарських колоністів. Та хазяйський клопіт не заспокоїв колишніх козаків, і, мабуть, у кожного з них десь у глибокій підсвідомості жевріла химера козацької волі, штовхала покинути тісний світ селянської хати і податися світ за очі, на степовий простір, на Кубань чи може за Дунай.

Передчуття їх не підвело: подібна нагода трапиться вже прийдешнього 1828 року!


1 Тут і далі – дати за старим стилем (до 1918 р.) (Прим. ред.).
2 Райя – піддані султана не мусульманського віросповідання (Прим. І. Євдокименка).
3 Останній варіант див. [60].
4 Друга назва – Горішній Траянів вал.
5 Друга назва – Когальник.
6 Гяури – по-турецьки невірні.
7 Провінція в Австро-Угорській імперії, в районі впадіння Тиси в Дунай.
8 Із журналу «Киевская старина», лютий 1883 р.
9 Опис архіву сенаторів, № 226.
10 Значковий товариш – почесне звання, яке надавалось козацькій старшині та козакам. Значкові товариші зберігали полкові прапори та сотенні хоругви, а також за дорученням пол¬ковників керували окремими військовими загонами. Значкові товариші були вилучені з-під влади сотенної адміністрації й підлягали в адміністративному порядку безпосередньо полковникові (Прим. І. Євдокименка).
11 Бурлака – людина без постійного місця проживання та роботи, наймит (Прим. ред.).
12 Околаш – суддя околу (дільниці).
13 Калараш – вершник.
14 Топити «по-чорному» – значить топити піччю без димаря, коли дим з печі виходить через відкриті двері та вікна (Прим. І. Євдокименка).

Розробка та хостинг: HostingASP © Copyright www.bilolissia.org Ця адреса e-mail захищена від спам-ботів. Щоб побачити її, необхідно включити Java-Script