Сільська хата Неофіційний сайт села Білолісся

Ordinary mechanical replica watches are affected by the tide. You can use a few layers of toilet paper or a velvet that absorbs moisture to tightly wrap the swiss replica watches. Place it about 15 cm around a 40-watt electric bulb. Bake for about 30 minutes. The steam inside the replica watches uk can dissipate.. Do not directly bake your rolex replica watches close to the fire so as not to heat the watch.
Skip Navigation LinksІсторія>Книга "Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)">Акмангит - козача станиця

Микола Босенко.
"Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)"

Розділ II

Акмантиг – козача станиця (1828-1868 роки)

Утворення 1828 року Дунайського козацького війська дало новий поштовх розвиткові поселення Акмангит, яке відтоді стало однією із його станиць.

Про цю гілку козацтва з різних причин не часто згадують дослідники у своїх публікаціях, і коротка довідка про військо частково заповнить утворену прогалину і водночас послужить відповідним тлом до історії станиці Акмангит.

Передували утворенню війська такі історичні події.

Улітку 1827 року президентом Греції було обрано колишнього міністра іноземних справ Росії грека Іоана Каподістрію. Стурбований зростаючим впливом Росії на Балканах, турецький султан денонсував усі російсько-турецькі договори і закликав правовірних мусульман до війни проти Росії. Прискорюючи невідворотні події, 14 квітня 1828 року Росія оголосила війну Туреччині, і російське військо без найменшого опору зайняло Молдавію і Валахію.

На початку війни депутація колишніх усть-дунайців, серед них значковий товариш Дем’ян Чорнобай із Акмангита, давній (з 1807 р.) побратим відомого полкового осавула Романа Согутчевського, через посередництво генерала Тучкова, звернулася в таборі при Сатунові (на Дунаї) до Миколи І з проханням про вступ до рядів діючої армії. Потішений патріотичним пориванням підданих, імператор повелів Херсонському і Бессарабському генерал-губернатору Воронцову прохання козаків задовольнити, нове військо назвати «Дунайськими козаками» у складі двох полків: одного кінного та одного пішого, призначеного для дунайської флотилії.

За наказом Воронцова полковник Челобитчиков, херсонський губернський предводитель дворянства, прийняв під свою руку села Акмангит, Старокозаче і Волонтирівку (в останньому проживали волонтери, тобто добровольці минулої війни із сербів, молдаван, поляків та ін.) і почав формувати полки. На той час здатних до військової служби виявилося в Акмангиті 90 осіб, у Старокозачому – 116, у Волонтирівці – 130.

16 жовтня 1828 року перші 300 дунайських козаків склали присягу.1 На кінець 1831 року до війська записалися 807 родин колишніх усть-дунайських і чорноморських козаків, із них у названих трьох станицях проживали тільки 387 родин, решта розкидані в різних містах і селах Бессарабії та Херсонської губернії [6]. Посімейні списки записаних до війська із одеських міщан і мешканців Херсонської губернії збереглися у Державному архіві Одеської області [9]. Тут фігурують такі прізвища, як: Семчинський Павло Федорів, Лесецький Яків Клементіїв із синами Федором і Тарасом, Лесецький Кіндрат Клементіїв та ін.

А війна розгорталася сприятливо для Росії. 1829 року російські війська під командуванням генерала Дибича перейшли Балканські гори і взяли Адріанополь, створивши безпосередню загрозу Константинополю і спричинивши паніку в Оттоманській столиці. Занепокоєні посиленням Росії, Англія направила в протоки свою ескадру, Австро-Угорщина погрожувала вдарити в спину. За таких умов Росія припинила військові дії та прийняла запропонований Туреччиною мир.

Адріанопольський мирний договір 1829 року значно послабив залежність балканських країн від Туреччини. У князівствах Молдавії і Валахії російські війська лишалися до 1834 року, поки Туреччина не виконала свої зобов’язання згідно з договором. Командував військами генерал Кисельов. За ці роки в князівствах проведено значні адміністративні та соціально-економічні реформи, вироблено конституційний закон – «Органічний регламент». На честь Кисельова один із центральних проспектів Бухареста й дотепер носить його ім’я – bulevardul Kiseleff. У розпорядженні Кисельова в Бухаресті знаходився і наш Дунайський козацький полк під командуванням військового старшини Герко (1833-1834 рр.).

Уряд покладав на створене Дунайське військо охорону кордону на півдні Бессарабії, у тому числі в карантинному і митному відношенні, виконання поліцейських функцій під час епідемій, виловлювання втікачів та інші обов’язки. Людських резервів трьох станиць не вистачало для комплектування двох козацьких полків. Із метою їхнього поповнення в січні 1832 року до війська були прийняті сини відставних військових, а 1836 року приєднано поселення Михайлівку, Костянтинівку, Миколаївку і Новотроїцьке (відставні армійські чини), а також Петрівку з переселенцями із Курської губернії.

«За височайшим повелінням» від 29 травня 1839 року всі коронні цигани:2 лінгурари, тобто ложкарі, які займалися деревообробним ремеслом; урсарі, або ведмежатники, які розважали публіку танцями дресированих ведмедів; лаєші, що займалися в основному ковальським ремеслом, осілі і мандрівні – всі поголовно зараховані до Дунайського козацького війська. Усього циганських родин – 814 (1 882 чоловіки і 2 654 жінки), із них у станицях осіли лише 150 родин, решта тільки числилися за військом, а мешкали в різних місцях Бессарабії. Крім цих, до війська прираховано осілих циган із поселень Фараонівка і Каїри. Їх тут поселили 1831 року, у першому 164 родини, у другому – 170 родин. Сюди було переведено кілька козацьких родин, аби привчати циган до землеробства. Козацьке начальство чинило опір зарахуванню циган до війська, але безрезультатно.

1854 року на одній із пустопорожніх ділянок під назвою урочище Парапори поселено козацькі родини, що вийшли з інших станиць.

До затвердження 1844 року «Положення про Дунайське козацьке військо» станицями керували начальники станиць із числа офіцерів, призначених командуванням. Згідно з «Положенням», з 1845 року станичні громади обирали один раз на три роки станичного отамана, двох суддів і двох присяжних.

До 1836 року козаки постійно перебували в полках. Наказний отаман Василевський упровадив черги по три роки: у строю 2/3 складу, у воєнний час – усі, після 1858 року – 1/3.

Спершу полками командували офіцери Чорноморського і Донського військ, за Василевського (1836-1845 рр.) полками і сотнями командували свої офіцери до призначення у 1846-1849 роках полкових командирів із регулярних військ.

З 1831 року кінний полк став полком № 1, а піший – полком № 2.

З 1837 року перші три сотні полка № 2 стали кінними і були відряджені в Одесу для карантину у зв’язку з чумою. Того ж 1837 року 5-а сотня полку № 1 і 1-а сотня полку № 2 представлені на «височайший огляд» в Одесі.

1850 року полки стали шестисотенними.

1853 року, щойно спалахнула Кримська війна,3 козаки виявили бажання озброїтися поголовно, і за подачею наказного отамана Гангардта головнокомандувач південної армії князь Горчаков наказав сформувати резервний полк № 3 із відставних козаків і циган.

1855 року – черговий «височайший» огляд.

Того ж 1855 року, у зв’язку з погіршенням становища на фронтах, передбачалася евакуація Дунайського війська з родинами із Бессарабії на схід, зокрема станицю Акмангит із хутором Михайлівкою – у 3-й і 4-й округи Новоросійських військових поселень. Маршрут пролягав через Маяки, Вознесенськ, П’ятихатки, Верблюжку, містечко Бобринець і далі... Евакуацію не було здійснено, бо відпала потреба.

Як відомо, Кримську війну 1853-1856 років Росія програла коаліції – Англії, Франції, Туреччині та Сардинії. 28 серпня 1855 року союзники взяли Севастополь. Згідно з Паризьким мирним договором від 18 березня 1856 року, південно-західний кут Бессарабії з містами Кілія, Ізмаїл, Рені, Болград і Кагул передавався Молдавському князівству, підпорядкованому Туреччині, а дельта Дунаю з гирлами – самій Туреччині.

Для нового розмежування з боку Росії призначено генерал-майора Фонтон де Веррайона і сотню Дунайських козаків.

Із земель, що належали Дунайському козацькому війську, до Молдавії відійшло 15 406 десятин з хуторами Миколаївка, Новотроїцьке, Парапори і пустопорожні ділянки. Землю було продано ізмаїльським купцям Тульчіанову і Градському – 8 525 десятин 1 007 кв. сажнів, і Людвігу Тардану – 6 881 десятина 743 кв. сажні по 7 рублів за десятину.

Казна купила для війська у Костянтина Зіро містечко Байрамчу, перейменоване на Миколаївку-Новоросійську з 6 000 десятин землі по 19 руб. 17 коп. сріблом за десятину. Сюди переселено із хуторів, що відійшли до Молдавії, 350 родин козаків. Переселенцям видано по 50 руб. безвідплатно і по 25 руб. із поверненням протягом трьох років. Згодом, здається, 1859 року, в Миколаївку-Новоросійську було перенесено із Аккермана штаб-квартиру війська, яке відтоді стало називатися Новоросійським козацьким військом.

Проблеми, пов’язані з розширенням війська, розглядалися неодноразово центральними органами Росії. Приміром, наказний отаман Тухачевський (1846-1848 рр.) у записці на ім’я військового міністра пропонував розширити військо і передати йому 14 сіл державних селян понад Дністром і Дунаєм, місто Кілію і дельту Дунаю та на їхній базі сформувати чотири полки. Проект не було ухвалено.

Під час війни 1853-1856 років генерал князь Горчаков повідомляв правління війська про готовність уряду по закінченні війни передати війську кращі землі в пониззі Дунаю і соляні промисли на узбережжі Чорного моря, тобто всі лимани. Але війна скінчилася відторгненням Подунав’я і втратою значної частини козацьких земель.

Після війни існування і розширення війська обговорювалися більше десяти років. Бессарабський військовий губернатор Фонтон де Веррайон пропонував перетворити весь південь Бессарабії на військовий округ із десятьма козацькими полками, а якщо не вистачить земель, відселити частину державних селян в інші губернії. У казні не було грошей на цей проект, а землі були в руках Бенкендорфів, Канкринів та інших недоторканних осіб.

Зрештою мудрі державні голови вирішили ліквідувати військо. Сталося це у грудні 1868 року.

Коротко про службу полків

Дунайське козацьке військо у війні 1828-1829 років участі не брало. 1829 року піший полк зайняв кордони вздовж Чорного моря від Дністра до Ізмаїла, а кінний відряджений до Леово для карантину болгарських переселенців.

1831 року кінний полк був у поході проти польських повстанців, після повернення замінив піший на кордонах.

1833 року піший полк зайняв кордони, а кінний відряджений у Бухарест у розпорядження генерала Кисельова до серпня 1834 року.

1834 року кінний полк зайняв кордони, а піший переведено на караульну службу.

Як вже було зазначено, з 1835 року кінний полк став полком № 1, а піший полк – полком № 2.

1835 року полк № 2 зайняв кордони, а полк № 1 відряджений на Дунайські острови Четал і Летя для виловлювання бродяг. Звідти він повернувся в Одесу і зайняв кордонну лінію в Херсонській губернії.

Протягом 1836-1837 років полк № 2 – на караульній службі в Аккермані.

1837 року перші три сотні полку № 2 переведено у кінні і відряджено в Одесу на караульну службу у зв’язку з епідемією чуми.

1847 року по одній сотні з кожного полку відряджено на Кавказ у пониззя Терека, з 1848 року – у складі загону у Великій Чечні, а з 1848 – до фортеці Грозна до 1851 року, коли їх замінив інший дивізіон, висланий із війська. 1850 року полки стали шестисотенними.

1853 року дві сотні відряджено на зміну дивізіону із фортеці Грозна.

Воєнного 1854 року, як вже було зазначено, сформовано резервний полк № 3 із відставних козаків і циган. 1855 року дивізіон і дві сотні – у складі окремого корпусу в загонах Чеченському і Кумикському.

Того ж 1855 року дві сотні козаків із Кавказу відправлено в Бессарабію. По прибутті в Моздок кожній сотні доручено конвоювання у Новочеркаськ полонених турків Карського гарнізону.

З 1855 року і до кінця війни:

а) полки №1 і №2 у чотирьохсотенному складі зайняли оборону від берегів Дунаю до Дніпра 1 009 чол.
б) на Кавказі чотири сотні, 1856 року повернулися у свої полки 512 чол.
в) від полку №1 кінно-ракетна команда у загонах генерала Ушакова за Дунаєм 64 чол.
г) на узбережжі Чорного моря в Бессарабії шестисотенний полк №3 1 082 чол.
д) 10 піших команд по 25 козаків (із відставних), оставлені в станицях і хуторах 250 чол.
Всього піших і кінних 2 923 чол.4

У цей час:

командир полку № 1 – підполковник Тухолка;
командир полку № 2 – підполковник Тихонов;
командир полку № 3 – військовий старшина Томачинський;
аванпостний начальник на узбережжі Чорного моря – підполковник Левицький.

9 червня 1854 року дунайські козаки відбивали десант французьких кораблів на кордонах 232, 233, 234, 235, 236 до Очаківського гирла і Кілійського рукава; 30 червня 1854 року відбивали човни із ворожих кораблів, які напали на Шаганський кордон (№ 233) [32].

1856 року резервний полк № 3 розформовано, військо стало називатися Новоросійським.

Із 1857 року три сотні полку № 2 і весь полк № 1 зайняли нову суходільну границю від Татарбунар до Бурнаса – 57 верст, номери кордонів від 77 (в Татарбунарах) по 102 (Бурнас).

Керівництво військом

Начальники війська, з 1836 року «наказні отамани», були підпорядковані безпосередньо Новоросійському і Бессарабському генерал-губернаторові.

На чолі війська були:

1. Начальник війська полковник Челобитчиков (1828-1829), помер;
2. Начальник війська військовий старшина Герко (1829-1833). 1833 року на чолі кінного полку відряджений у Бухарест в розпорядження генерала Кисельова. Перевів штаб із Оленешт в Аккерман;
3. Начальник війська осавул Немченков (1833-1835);
4. Начальник війська підполковник Звєрєв (1835-1836), помер (колишній командир 43-го Донського полку);
5. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор Станіслав Василевський (1836-1846), вмер;
6. Наказний отаман генерал-майор Тухачевський (1846-1848), відставлений;
7. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор Шостак (1848-1854), одержав інше призначення;
8. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор і генерал-лейтенант Гангардт (1854-1869), 1859 року перевів штаб війська із Аккермана в Миколаївку-Новоросійську.

Екіпіровка козаків

Обмундирування, зброя та кінська збруя в козаків Дунайського війська завжди узгоджувалися зі зразками Донського війська, за винятком кольору облямівок і лампасів (не червоні, як у дончаків, а голубі).

Козаки мали особливі сідла, на чоботях не носили острогів (шпор), коней підганяли нагайками (канчуками), хвостів коням не підстригали. Карабіни драгунського зразка носили через праве плече. Взамін поясних підсумків носили нагрудні патронташі через ліве плече. Все це – на відміну від регулярної кавалерії – гусарів, драгунів і уланів, які карабіни носили через ліве плече, коням підстригали хвости і підганяли їх острогами і т. ін.

Нижні чини (козаки, приказні й урядники) одержували від казни обмундирування, коней, збрую, платню нарівні з нижніми чинами регулярної кавалерії, пайок, на коней – фураж, а також грошову винагороду на утримання в’ючних коней.

Дещо про акмангитських козаків

Насамперед хочу звернути увагу на деякі прізвища, які або не збереглися, або збереглися у спотвореному вигляді. Приміром, 1839 року були серед інших козаки Гайдабура, Зозуля, Гаркуша, Краснопер, Титоренко, Мирза.

1840 року серед прізвищ козаків: Богуславський, Шкляревич, Бутенко, Соловей, Новохатченко, Войцех Драгомарецький та ін. Тоді саме в Акмангиті було 12 урядників: Мурзин, Серединський, Гойман, Гульпа, Коваленко, Гордієнко, Пилипенко, Мазил, Топор, Протидіаконов, Воєвський, Маро.

«Колишній станичний отаман станиці Акмангит урядник Опанас Мурзин за похвальний вчинок його при врятуванні нижніх чинів Новоінгерманського піхотного полку, застигнутих хуртовиною в січні 1845 року, удостоївся одержати височайше пожалувану йому 31 жовтня 1845 року медаль із написом «За врятування погибаючих» для носіння в петлиці на Володимирській стрічці [17]».

«Пред’явник сього урядник Новоросійського козацького війська Микита Іванів Липовий має бронзову медаль на Андріївській стрічці на спомин війни 1853-1856 років, 42-х років, із козацького стану, віросповідання православного. На службу вступив у Дунайське козацьке військо, полк № 1, 1 січня 1847 року; в чині урядника з 30 серпня 1850 року. Був отаманом станиці Акмангит, за вибором громади, з 1 січня 1861 року до 4 червня 1862 року [32]».

«Старший фельдшер Григорій Іванів Руденко, козацького стану, має хрест за службу на Кавказі і медаль на спомин війни 1853-1856 років і дві нашивки за 15-річну бездоганну службу, письменний по-російськи і по-латинськи, вступив 19 травня 1843 року в Кілійський військовий госпіталь, після закінчення наук фельдшерської справи повернувся у Дунайське козацьке військо 9 жовтня 1846 року в полк № 1. Відзначився на Кавказі, де перебував з 1845 по 1851 рік, при штурмі укріплення Шалі,5 за що був нагороджений 10-ма рублями сріблом».

«Урядник Григорій Якимів Мартиненко 42-х років, полк № 2, нагороджений медаллю і хрестом за службу на Кавказі».

«Козак Порфирій Пантелеїв Зубенко, на службі з 1848 року, має хрест за службу на Кавказі, 42-х років, полк № 2. ...За наказом генерал-ад’ютанта Аненкова від 13 липня 1854 року за № 540, за пияцтво і бійку в корчмі з царанами (селянами) села Розети (один із бувших з ним козаків завдав царану Кечорві удар колом по голові, від чого той помер) покараний шпіцрутенами через 500 чоловік 2 рази. Відставлений із війська 28 жовтня 1866 року».

«Пред’явник сього скасованого Новоросійського козацького війська станиці Акмангит урядник Федір Трохимів Толмачевський має бронзову медаль на Андріївській стрічці та хрест, височайше установлений за службу на Кавказі, і нашивку за бездоганну службу 6-ти років, народився 12 серпня 1823 року, із козацького стану, віросповідання православного, на вірність службі присягу склав 1 січня 1850 року. На службу вступив козаком у Дунайське, тепер скасоване Новоросійське військо 1 листопада 1849 року, зарахований на службу в полк № 1 1 серпня 1856 року, звільнений на пільгову чергу 1 травня 1860 року. Переведений на внутрішню по війську службу 1 січня 1867 року. Проходив оную при Акмангитськім станичнім правлінні з 1 травня по 1 вересня 1868 року. Надано звання урядника 26 листопада 1868 року. Був у дорозі на Кавказ з 1 листопада 1850 року до 1 лютого 1851 року; з цього числа до 5 січня 1856 року на Кавказі проти горців. З 5 січня до 19 травня на зворотному шляху в Бессарабію. Жонатий другим шлюбом, має дочку Єфросинію.

У штрафах по суду і без суду не перебував; тепер на підставі височайшого повеління, об’явленого в наказі по військовому відомству 23 жовтня 1866 року за № 311 про скорочення строку служби чинам козацьких військ і особливого дозволу військового міністра і командуючого військом Одеського військового округу від 16 квітня 1867 року № 69 виявлений у відозві начальника окружного штабу від 1 травня того самого року за № 3743, звільнений у відставку 21 числа сього місяця. 31 грудня 1869 року, станиця Миколаївка-Новоросійська».

Підписав наказний отаман скасованого Новоросійського козацького війська генерал-лейтенант Гангардт, асесор військовий старшина Панфілович [32].

Усі ці імена не є вичерпними, в архівах їх сотні і тисячі, і всі, хто цікавиться своїм корінням, віднайде своїх пращурів і увічнить їх через нащадків.

Подаю тут невеликий список урядників станиці Акмангит, які на момент скасування війська 1868 року були в молодих літах [32]:

1. Аркуша Йосип Лазарів, 27-ми років;
2. Бакуменко Василь Федорів, 33-х років і його син Михайло, 1-го року;
3. Владієвич Микита Миколаїв, 32-х років;
4. Гавриленко Клим Іванів;
5. Горбенко Ємеліан Савеліїв, 25-ти років, син Дмитро 4-х років;
6. Горбенко Федір Савеліїв, 28-ми років, син Степан 2-х років;
7. Іожиця Ілько Василів, 24-х років;
8. Калнев Гаврило Корніїв, 29-ти років, син Іван 3-х років;
9. Лисецький Ємеліан Федорів, 27-ми років;
10. Мендель Онисим Пилипів, 29-ти років;
11. Мендель Тома (вмер), син Марко 9-ти років;
12. Мурзин Антон Василів, 26-ти років;
13. Павловський Гаврило Павлів, 31 року, сини Данило 9-ти років, Василь 1-го року;
14. Поляков Конон Макарів, 28-ми років;
15. Плита Григорій Ігнатіїв, 27-ми років;
16. Сивоконенко Прокоп Іванів, 30-ти років;
17. Сивоконенко Семен Григорів, 30-ти років, син Сергій;
18. Скобленко Спиридон Федорів, 31-го року;
19. Стогній Захарій Федорів, 24-х років;
20. Терентієв Петро Іванів, 29-ти років, син Назар;
21. Ткач Григорій Герасимів, 29-ти років;
22. Толмачевський Лукіян Дем’янів, 25-ти років;
23. Яценко Павло Савеліїв, 26-ти років.

Скасування війська

Наказ військового міністра 26 грудня 1868 року за № 404 гласив: «Государ Імператор, згідно з думкою Державної ради, 3-го поточного грудня височайше повелить зволив: Новоросійське козацьке військо скасувати на підставі доданого при цьому Положення». Водночас наказав:

Надані війську два прапори і Височайшу грамоту передати у церкву станиці Волонтирівка для зберігання на вічні часи [21]».

Підписав наказ генерал-лейтенант Милютин.

Факт передачі військових прапорів Волонтирівській церкві підтверджується повідомленням газети «Кишинівські Єпархіальні відомості», № 15 за 1877 рік, де читаємо:

«Військові прапори полків № 1 і № 2 скасованого Новоросійського козацького війська передані у Волонтирівську великомученика Георгія Побідоносця церкву 22 квітня 1869 року на довічне зберігання при Його Імператорської Величності государя Імператора Олександра Миколайовича грамоті, поміщеній у жертовник в окремім склянім ковчежкові. Разом з прапором Полкова ікона (похідна) полку № 2 Дунайського війська – архістратиг Михаїл і Великий князь Олександр Невський». За тих часів у Волонтирівці була гарна нова церква, в решті станиць церковки були скромні і підлягали перебудові.

Положення про скасування Новоросійського козацького війська підписав голова Державної Ради і затвердив імператор 3 грудня 1868 року своїм власноручним «Быть по сему». Ось деякі витяги зі статей Положення:

«Ст. 1. Штаб- і обер-офіцерів війська, при звільненні з козацького стану, зарахувати до дворян Бессарабської області – потомственних до потомственних, а особових – до особових. Офіцерам дозволяється носити мундир.

Ст. 2. Урядники й козаки з їхніми родинами одержують у громадську власність земельний наділ і зачисляються до стану селян-власників.

Ст. 5. Всі урядники і козаки, які ще перебувають на полковій чи внутрішній службі і мають вислугу 15 і більше років, користуються правами відставних солдатів. Такі самі права надаються відставним урядникам і козакам, що дійсно прослужили не менше 3 років поза межами війська, або два трьохріччя на внутрішній службі, а також і ті, що прослужили менше сих строків, але звільнені у відставку через рани або каліцтва.

Ст. 9. Штаб-офіцери одержують по 300 десятин, обер-офіцери – по 150 десятин, зауряд-офіцери – по 75 десятин, а урядники і козаки – по 11¾ десятин.

Тим із чинів, які виявили бажання переселитися на землі скасованого Азовського війська, відводиться 7 950 десятин із розрахунку: двом штаб-офіцерам по 400 десятин і т. ін.

Ст. 18. Утримувані в станицях за рахунок громад початкові училища переходять у відання установ, що займаються народною освітою, і подальше утримання сих училищ лишається на обов’язку громад.

Існуюче в Миколаївці-Новоросійській військове училище передається у відання Міністерства народної освіти для вжиття належних заходів відносно існування цього училища. На 1869 рік виділяється сума на утримання училища із військових капіталів.

Ст. 20. Військовий капітал розподіляється:

а) підйомні офіцерам, що переселяються на Азов – 5 887 руб. 50 коп.;
б) на покращення побуту духівництва – 1 400 руб.;
в) решта грошей розподіляється між станицями і хуторами пропорційно населенню.
Сирітський капітал 3 000 руб. розподіляється між станицями і хуторами».

Варто зазначити, що на базі військового училища у Миколаївці-Новоросійській 1872 року була відкрита перша в Бессарабії учительська семінарія, згодом переведена до Аккермана».6

Власне про станицю Акмангит

За переписом 1828 року при утворенні війська в Акмангиті проживало козацького стану 175 осіб чоловічої статі, із них здатних до військової служби 90, та 150 душ жіночої статі. Не слід забувати, що попереднього року 102 родини із Акмангита були переселені на ділянку № 24, де вони заснували село Старокозаче. Статистика наступних років свідчить про різке збільшення населення, явно не за рахунок натурального приросту. Хто, коли й звідки прибув до села, їхні прізвища?.. Архіви напевне знають.

Роки 1828 1831 1832 1833 1835
Родин 50 83 105 110 115
Чоловіків 175 231 322 333 363
Жінок 150 203 269 273 293
Хат і землянок 75 99 101 103

1831 року в станиці Акмангит лютувала епідемія холери марбус. Із 10 червня до 30 липня захворіли 115 осіб, одужали 106 осіб. За свідченням штаб-лікаря Гоцинського, начальник станиці хорунжий Заблоцький під час епідемії виявив себе дбайливим господарем і заслуговує на заохочення керівництвом.

Початкове училище в Акмангиті

За ініціативою начальника війська підполковника Звєрєва 1835 року в станиці Акмангит відбулася знаменна подія – відкриття початкового училища для дітей нижніх чинів, першого у Дунайському війську. Вчителем призначений зауряд-хорунжий Недзельський Максим Іванович,7 28-ми років, на службі у Дунайському війську з 1829 року. Платня вчителя складала 200 руб. на рік, ще 100 руб. для священика. Забігаючи наперед, слід додати, що Недзельський 1841 року був підвищений у хорунжі, а 1869 згадується як осавул у відставці, батько двох синів Михайла і Данила та дочки Наталії.

Список дітей станиці Акмангит, що виявили бажання навчатися в училищі, підписаний 22 листопада 1835 року начальником станиці Акмангит зауряд-хорунжим Чернеліовським:

1. Мусія Андрієва Липового син Микита – 8-ми років;
2. Якова Андрієва Стогнія син Архип – 8-ми років;
3. Дем’яна Федорова Бойченка (хорунжого) син Павло – 8-ми років;
4. Якова Григор’єва Кравченка син Памфілій – 7-ми років;
5. Клима Іванова Стогнія син Іван – 8-ми років;
6. Якима Іванова Мартиненка син Григорій – 8-ми років;
7. Івана Якового Чорнобая син Василь – 9-ти років;
8. Уласа Семенова Скляренка син Кузьма – 8-ми років;
9. Костянтина Павлова Шуляченка син Іван – 13-ти років;
10. Івана Андрієва Руденка син Григорій – 9-ти років;
11. Назарія Васильєва Білого син Андрій – 19-ти років;8
12. Явдокима Васильєва Гавриленка син Семен – 13-ти років;
13. Сидора Михайлова Яценка син Іван – 7-ми років;
14. Ларіона Григор’єва Опрі син Лазарій – 8-ми років;
15. Афанасія Федорова Мурзина син Василь – 10-ти років;
16. Василя Михайлова Яценка син Іван – 7-ми років;
17. Андрія Іванова Литянського син Андрій – 8-ми років;
18. Андрія Іванова Литянського син Сергій – 6-ми років.

27 березня 1836 року генерал-губернатор Воронцов передав у дар училищу підручники:

Російська граматика – 6 примірників;
Арифметика – 6 примірників;
Коротка священна історія – 12 примірників;
Коротка географія – 6 примірників.

Про розмах цього навчального закладу можна судити з наявності шкільного майна, опис якого зберегли архіви, і який слід навести комплектно:

1. Портрет Його Сіятельства графа Михайла Семеновича Воронцова - 1
2. Лави для учнів - 6
3. Годинник настінний - 1
4. Дошка з триногою - 1
5. Стіл для вчителя - 1
6. Стілець для вчителя - 1
7. Дзвін 35-фунтовий з піддзвоном - 1
8. Підручники від М.С. Воронцова (дарунок) - 30 примірників
9. Коротка метода Ланкастера (книга) - 1 примірник
10. Російські букварі від Звєрєва (дар) - 19 примірників
11-14. Журнали і документація
15. Десять возів бур’яну для опалення школи


Підписав учитель зауряд-хорунжий Недзельський,
3 червня 1836 року.

В училищі були розряди 3-й, 2-й і 1-й. Навчалися тільки хлопчики – майбутні фельдшери, урядники, писарі. Ось список учнів Акмангитського училища, підписаний того ж 3 червня 1836 року учителем Недзельським:

1. Олексій Лисецький 11-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
2. Андрій Литянський 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
3. Андрій Липовий 14-ти років, поступив 11 грудня 1835 року;
4. Архип Стогнієнко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
5. Василь Мурзин, 11-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
6. Василь Чорнобай, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
7. Василь Толмачевський, 13-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
8. Василь Діан, 12-ти років, поступив 8 січня 1836 року;
9. Василь Коваленко 12-ти років, поступив 20 квітня 1836 року;
10. Григорій Руденко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
11. Григорій Мартиненко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
12. Іван Дубина, 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
13. Іван Яценко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
14. Іван Тульченко, 14-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
15. Іван Стогнієнко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
16. Іван Байрактар, 12-ти років, поступив 13 січня 1836 року;
17. Іван Суручан, 14-ти років, поступив 18 січня 1836 року;
18. Ілля Величенко, 12-ти років, поступив 14 січня 1836 року;
19. Кузьма Скляренко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
20. Лазар Опря, 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
21. Ларіон Михайловський, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
22. Мефодій Бакуменко, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
23. Микита Липовий 1й, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
24. Микита Липовий 2й, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
25. Павло Котельник, 15-ти років, поступив 8 січня 1836 року;
26. Павло Чорнобай, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
27. Семен Гавриленко, 12-ти років, поступив 13 грудня 1835 року;
28. Семен Чорит, 15-ти років, поступив 10 січня 1836 року;
29. Семен Моливієв, 9-ти років, поступив 26 травня 1836 року;
30. Степан Маланчук, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
31. Сергій Литянський 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
32. Федір Матвіїв, 11-ти років, поступив 26 травня 1836 року;
33. Трохим Остроух, 13-ти років, поступив 14 квітня 1836 року;
34. Федосій Бешлагін (із Волонтирівки), 14-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
35. Фома Вишневский, 14-ти років, поступив 10 березня 1836 року.

14 червня 1836 року Недзельського на посаді вчителя змінив пристав станиці урядник Павличенко.

3 серпня 1837 року відправили в Одесу генерал-губернатору Воронцову письмові роботи учнів з краснопису. Раніше в одеській друкарні було замовлено 12 похвальних грамот для учнів Акмангитського училища.

15 липня 1837 року відбувся перший випускний екзамен у присутності наказного отамана генерал-майора Станіслава Василевського та всіх батьків. Усі учні були підтягнуті і чисті тілом, в училищі діяв шкільний хор. Павличенко виправдав довір’я керівництва [12].

Початкові училища по війську відкрилися: у Волонтирівці – 1838 року, в Старокозачому і Михайлівці – 1839 року. 1845 року по війську діяли 8 початкових училищ з 285 учнями. В школах навчалися тільки хлопчики. 1859 року засноване військове училище у Миколаївці-Новоросійській для офіцерських дітей.

Під час Другої світової війни і румунської окупації, 2 серпня 1942 року, 15-річний юнак Спиній Анатолій Костянтинович записав у свій щоденник свідчення старожила, акмангитського селянина Івана Євдокимовича Григоренка, який навчався в цьому училищі в кінці 60-х років ХІХ ст. Проживав дід Іван на самій нижній вулиці в південній частині села, вмер наприкінці того ж 1942 року. Дід свідчив:

«Школа була розташована трохи на південний захід від нинішньої церкви (якої тоді ще не було) фасадом на захід, під однією стріхою зі станичним правлінням. Діти – тільки хлопчики – навчалися три роки. Всі три класи (розряди) займалися в одній кімнаті, а учнів було близько 60. Лав не вистачало, сиділи на підвіконнях і повсюди. Учнів суворо карали за найменшу провину: били лінійкою по долонях, ставили навколішки на дрібні камінці. Учні були стрижені «під скобку» (довге волосся), за провини вистригали збоку невелику латку, при повторі – вистригали півголови, а на третій раз стригли наголо. Це була найвища кара. Діти часто тікали зі школи, їх туди нічого не вабило».

Капітальна кам’яна церква в Акмангиті

Друга знаменна подія 1835 року – введення до ладу першої капітальної церкви. До цього часу в селі був молитовний будинок, розташований через дорогу від будинку вчительки Костіної Єфросинії Петрівни.9

Нова церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці була освячена при священикові Йосипові Чепелі та Аккерманському благочинному Федорові Малявинському. Вона була розташована в колишньому шкільному дворі, на тому місці, де до 1940 року стояла капличка (перед входом у нову школу).

Священик Йосип (Іосиф) Чепель і матушка Агафія були в селі шанованими людьми, витрачали багато власних коштів на обладнання церкви. Отець Йосип був нагороджений церковними відзнаками скуфією і набедреником, а також бронзовим хрестом у пам’ять війни 1853-1856 років. 1869 року він згадується як заштатний священик. Йому було тоді 79 років [35].

Забудова Акмангита

Протягом 1834-1839 років у станиці Акмангит проводилися планувально-впорядкувальні роботи згідно з «Положенням про упоряд-кування поселень (містечок та сіл) у Російській імперії», підписаним 27 жовтня 1830 року в С.-Петербурзі міністром внутрішніх справ графом В. Кочубеєм.

Ось деякі витяги з цього «Положення»:

«Розділ І

...

§4. Вулиці в поселеннях прокладають прямі і правильні.

§5. Ширина вулиць, особливо при великих шляхах, визначається не менше 10 сажнів. У випадку, коли місцевість не дозволяє зберегти сю ширину між двох ліній будівель, забудову проводять тільки з однієї сторони вулиць.

§6. Від берегів відступають на 15 сажнів.

§7. Провулки і проїзди між гніздами передбачати 6-саженної ширини.

...

Розділ ІІ

§12. Церкви в поселеннях будувати на майданах, визначаючи при тому пристойне місце.

§13. Гостинні двори і крамниці розміщати на майданах.

§14. Будівлі волосних правлінь, школи та інші громадські установи будувати на майданах.

§15. На майдані, де є церква, не ставити корчму.

§16. Там, де нема пристойного майдану, церкви будувати на проїзних вулицях на відстані 20 сажнів від селянських будинків.

§17. На таких вулицях корчми мають бути на відстані не менше 40 сажнів від церков.

§18. Кладовище розміщати за межами поселень не ближче півверсти від них.

Розділ ІІІ

§19. Для кожного сільського двору відводити в ширину 14 сажнів, а в довжину до 60 сажнів.

...

Розділ ІV

Про будівлі у селянських дворах

§32. Чорні хати10 виводити із ужитку, печі в хатах робити з цегляними димарями, піднімаючи їх над покрівлею на 1 аршин.

§33. Будинок розташовувати таким чином, щоб довжина простягалася у двір, а ширина – по лінії вулиці.

§36. Будинки можуть простягатися по лінії вулиці там, де є такий звичай, тільки відстань між будинками має бути не меншою 6 сажнів».

В Акмангиті перша вулиця пролягала низом понад річкою. В 30-ті роки ХІХ ст. було прокладені три паралельні вулиці. Горішньою була та, що тепер є центральною. Довжина вулиць була від кручі на півдні до кручі і ще два квартали на північ (по садибу Андрона Кузьмича Байрака). Розкидані випадково двори, в тому числі на острові, підлягали зносу. В подальшому вулиці множились і видовжувалися.

За українським звичаєм, на перших трьох вулицях будинки простягалися вздовж лінії вулиці (понад вулицю). У наступні роки начальство наполягало дотримуватися §33 «Положення», тобто розташовувати будинки довжиною у двір. Згодом цей спосіб став домінуючим.

Дещо про те, яким саме був козацький плановий будинок і садиба, ми дізнаємося зі спогадів секретаря Кишинівської духовної консисторії Л.С. Родкевича, надрукованих у газеті «Кишинівські Єпархіальні відомості» № 12 і № 16 за 1879 рік. Він побував у Акмангиті 7-8 листопада 1878 року, через 10 років після скасування козацького війська, у почті архієпископа Павла з нагоди освячення в Акмангиті нової (нинішньої) церкви. Його разом із регентом соборного дитячого хору і всіма дітьми-хористами запросив до себе церковний попечитель у мундирі унтер-офіцера (мабуть, урядника) з галунами і нашивками, а його жінка причастила усіх простим і смачним обідом. Він так описує житло господаря: «Посеред будинку з вулиці ґанок, із котрого двері ведуть у сіни, що розділяють хату на дві половини. Кожна половина складається із однієї досить просторої кімнати з земляною долівкою. Другі двері ведуть на найближчий до будинку двір, де є кілька сарайчиків, притулених до кам’яного муру. Із цього двору через збиті із чотирьох дошок ворота можна увійти в доволі просторий з лівого боку скотський двір (обору), а через другі такі ж ворота, по прямій лінії від будинку – у хлібний двір (гарман), де стояли скирти соломи.

Усі господарські будівлі і мури, за винятком будинку, змуровані із каменю-плитняку без чамура».

Як бачимо, описано не дуже вправно і не повністю. Додамо, що хата мала бути потинькована (мазана) глиною і побілена, а покрівля мала бути із околоту (житньої соломи) або комишу із заплетеним гребенем. Комиш укладався «просто» або «з підстрижкою» (німецький спосіб). Про половник, стайню, курник, повітку (шопу), комору, хлів, погріб тощо нічого не сказано, а все це було безумовно, та городянин не помітив, або відніс до «кількох сарайчиків».

На відміну від колоністів (німців і болгар), які, крім обширних земельних ділянок, одержували від казни значні субсидії на влаштування господарства, свій козак нічого цього не мав. Осідаючи на новому місці, він починав майже як Робінзон Крузо.

Перш ніж збудувати собі будинок, козак мав подбати про такусяку стріху над головою («своя стріха – своя втіха»). Спочатку це був звичайний курінь, або «хата з лободи», як тоді казали. Трохи обжившись, він будував собі землянку глибиною 2 аршини (по вікна). Сходи, що вели до землянки, були розташовані іззовні, мали над собою покрівлю і двері як наверху, так і внизу (своєрідні сіни).

Стіни землянки і сходів викладалися з глиняного саману (пац), покрівля – із комишевих снопів у два ряди (шари), покладених у різних напрямках по дерев’яних слижах (брусах). Зверху і знизу покрівлю обкидали глиняним розчином із соломою, загладжували й білили. Стіни так само обмазували глиною з обох сторін із подальшою побілкою. Приміщення землянки складалося з однієї камери (кімнати) з вогнищем посередині. На третьому етапі хазяйновитий козак будував собі надземний будинок (хатину) із двох камер і сіньми. Одна кімната була житловою з піччю, а друга – холодна для урочистих заходів (ще казали «для домового»). У Акмангиті 1839 року почали будувати надземні планові двохкамерні хати, де житлова кімната опалювалася піччю з комином і димарем (до тих пір хати опалювалися «по-чорному»). 1840 року таких планових хат у селі вже було 185, із них ⅔ мали кам’яні стіни, решта – саманні. У цей самий час ще багато родин проживали в «чорних хатах» і землянках.

Земельний фонд станиці Акмангит і землеволодіння

Через відсутність комплексних архівних досліджень вичерпну довідку про землі станиці Акмангит скласти не вдалося. Подаю тут тільки цифри, документально підтверджені.

При першому розмежуванні Буджаку, 1823 року поселенню Акмангит було наділено 4 729 десятин [14]. Того часу поселення передбачалися величиною в 100-200 господарів, із розрахунку 30 десятин на родину з невеликим запасом.

Після того, як 1828 року поселення перетворилося на станицю Дунайського козацького війська, і населення стало зростати, 1830 року додано 1 936 десятин із ділянки № 60, але через шахрайство чиновників цю землю було передано лише 1836 року [20].

1837 року землі виявилося 7 457 десятин [16]. 1841 року додано із ділянки № 61 3 995 десятин [15]. Таким чином, землі стало 11 452 десятин.

Новонаділена земля вважалася безводною, і в 40-ві роки здавалася в оренду Петру Скалату по 10 коп. сріблом за десятину щорічно. Частину виручених грошей витрачали на побудову греблі на Сариярській балці. Гребля була довжиною 40 сажнів і шириною внизу 6 сажнів, а зверху – 3 сажні.

За станицею Акмангит числилися кілька тисяч десятин землі на пустопорожніх ділянках, призначених для циган, що осіли в станиці. Ці землі так само здавалися в оренду (болгарам).

Після відторгнення 1856 року південно-західного кута Бессарабії і передачі його Молдавському князівству відповідно до Паризького мирного договору, частина станичних земель опинилася за кордоном, у тому числі власне Акмангитські 1 500 десятин (ділянки № 61 і 62) та козацькі 6 907 десятин (ділянки № 63, 69 і 71).

Землю було продано купцям Людвігу Тардану та іншим по 7 руб. сріблом за десятину. Гроші призначалися на побудову нової церкви і зберігалися у священика. Однієї темної ночі гроші зникли (були украдені). Про це я прочитав у газеті «Кишинівські єпархіальні відомості» за 70-ті роки XIX ст. Виписку не зробив, і тепер не можу послатися на конкретне джерело. Злодіїв не впіймали, довелося жебрати «по миру на церкву», яку таки збудували 1878 року.

Селяни – українці і росіяни, а також болгарські колоністи, що опинилися за границею, масово кидали свої обжиті місця і переходили на російський бік. Їх розселяли в Херсонській і Таврійській губерніях. Такі найближчі до нас села, як Тропокло (Траповка), Новий Карагач (Вишневе), Ескіполос (Глибоке), які були болгарськими колоніями, повністю знелюднілися і були заселені молдавськими державниками на свій розсуд, тобто здебільшого молдаванами. Таким чином, на крайньому півдні та південному заході Бессарабії значно змінився національний склад населення.

Нова границя пролягала понад південну околицю Акмангита із заходу на схід. На схід границя пролягала до Сариярської балки, там вона повертала майже під прямим кутом на північ, а версти через чотири – на схід. На землях станиці було розташовано 5 кордонів (пікетів). Їхні номери № 83, 84, 85, 86, 87 і 88. Відстань між кордонами 2-2,5 версти, а через кожні 200 сажнів стояли нумеровані кам’яні знаки, встановлювані на кіпцях (межових курганчиках). Уздовж границі була канава шириною у 2 сажні та патрульна дорога шириною до 10 сажнів.

Будівля кордону (пікету) являла собою однокамерну землянку довжиною 5 сажнів та шириною 2 сажні і 1 аршин при глибині 2 аршини (по вікну). Землянка мала двоє дверей висотою 2¼ аршина і шириною 1¼ аршина та чотири вікна висотою 10 вершків і шириною 8 вершків. Покрівля із комишу, обкидана глиняним розчином знизу і зверху, стіни із саману, обмазані глиною і побілені – все як у козацьких житлових землянках. У приміщенні – вариста піч із двома коминами і димарем. Для коней будували стайні довжиною 6 сажнів і 2 аршини та шириною 2 сажні і 1 аршин. Бували кордони з криницями і без них [23].

У Акмангиті постійно знаходився штаб полку № 2 і штаб 1-ої сотні цього полку.

При скасуванні козацького війська 3 грудня 1868 року в станиці Акмангит виявилося землі:

а) орної, сінокісної і вигінної 8 851 дес. 2 015½ кв. саж.;
б) під садибами і городами 86 дес. 906 кв. саж.;
в) під церквою і кладовищем 1 дес. 878 кв. саж.;
г) під патрульною дорогою і кордонами 38 деc. 2 230 кв. саж.;
д) під вулицями, майданами і дорогами 88 дес. 1 440 кв. саж.;
д) під руїнами турецького селища 11 дес.
ж) під урвищами і кручами 2 дес.
з) під урвищами і кручами 110 дес. 900 кв. саж.;
і) під річкою Сарата і ставками 33 дес. 450 кв. саж.;
Всієї землі 9 223 дес. 1 639½ кв. саж.11
План розподілу земель станиці Акмангит і хутора Михайлівка

Із орної і сінокісної виділено церковному причту 100 десятин. На козацький пай випало по 11¾ десятин. На Дону і Кубані козаки мали по 40 десятин. Державні селяни в Бессарабії мали по 30 десятин, болгарські колоністи по 50, а німецькі – по 60 десятин. Більшої кривди захисникам вітчизни, козакам, царський уряд завдати не міг!

Буде доречно відзначити, що на півдні Бессарабії, починаючи з 20-х років, документація із землевпорядкування велася недбало і плутано, площі ділянок вираховувалися неточно, і це давало можливість урядовцям чинити беззаконня на користь великих землевласників. Прикладом може слугувати 25-літня тяганина по судах акмангитських козаків із представниками влади за землю, станиці належну.

25 грудня 1835 року начальник Дунайського козацького війська підполковник Звєрєв звернувся з рапортом до Бессарабського губернатора Федорова з проханням призначити слідство з приводу невідведення станиці Акмангит і хуторові Михайлівка доданої 1829 року з ділянок № 60 і 61 землі загальною площею 5 584 десятини. Губернатор доручив справу Аккерманському судді Снєжкову. Військо представляв хорунжий Негрескул.

Через деякий час Херсонський і Бессарабський генерал-губернатор наказав Федорову призначити «нейтральну комісію», адже Снєжков здає зазначену землю в оброк приватним особам, а тепер навмисно зволікає справу.

27 травня 1836 року новий командувач Дунайського козацького війська полковник С. Василевський наполягав на прискоренні справи і призначив у комісію від війська начальника станиці Акмангит станичного отамана зауряд-хорунжого Мунтянова, а генерал-губернатор Воронцов відрядив губернського секретаря Андрієвського із завданням «негайно розібратися у справі». Цей, у свою чергу, доручив справу засідателю Леовського повітового суду титулярному радникові Платонову.

Платонов побував у станиці Акмангит з 1 по 21 лютого 1837 року, але з’ясувати справу не зумів.

Тоді він зібрав письмові свідчення від:

а) колишнього Леовського, а тепер Аккерманського повітового землеміра Ф.М. Будераського;
б) Бессарабського обласного землеміра;
в) Аккерманського повітового земського суду;
г) засідателя цього суду Копєйкіна;
д) його прикажчика Недоперюка;
е) начальника станиці Акмангит зауряд-хорунжого Толмачевського та інших.

Зі свідчень виявилося, що височайше пожалувана дійсному статському радникові Г. Каліархі земля в 6 000 десятин (ділянка № 59) була намежована комісією Бессарабської зйомки ще у 20-ті роки таким чином, що вся вода знаходилася в Каліархі, а сусідні ділянки лишилися безводними; що Бессарабська казенна палата, ґрунтуючись на указі Правительствуючого сенату, указом від 19 квітня 1830 року запропонувала поміняти межі:

а) із ділянки № 59 примежувати 2 130 десятин до ділянки № 61;
б) взамін із ділянки № 60 до ділянки № 59 примежувати 2 261 десятину;
в) решту ділянки № 60 поділити на дві частини: 1 396 десятин передати до станиці Акмангит, а другу частину примежувати до казенної ділянки № 63 (майбутнє Буртове), при цьому ділянка № 60 повністю ліквідується;
г) із ділянки № 61 домежувати хуторові Михайлівка 2 144 десятини.

Керуючись вказівками казенної палати, землемір Будераський у грудні 1830 року поміняв межі в натурі, а представник Аккерманського суду «забув» формально ввести у володіння відповідних власників.

Тим часом упродовж кількох років Аккерманський суд володів ділянками № 60 і 61, прибуток ніби здавав у казну, а з 1833 по 1838 рік здавав землю в оброк дворянинові К. Баласу, а той переуступив їх надвірній радниці Навєрновій. Зять останньої Копєйкін, засідатель Аккерманського суду, став фактичним розпорядником земель. Своє «право» він здійснював через прикажчика Кирила Недоперюка із Шаганів. Той здавав землі десятинщикам і кишларам, а з акмангитських козаків, таких як Купріян Палійчук, Микола Чернієнко, Григорій Москаленко, Іван Чорнобай, Григорій Маланчук, Ілько Стогнієнко, Прокіп Лисецький, Федір Лисецький, Іван Лоза та інших, за косіння сіна фактично на їхній землі, брав гроші.

На підтвердження, що Копєйкін користувався станичною землею, козаки виставили свідками наглядача Сариярської поштової станції Павла Лавренова і дивізійських селян Івана Безпалого та Івана Богомоленка, але на допиті вони відмовилися від свідчень «із релігійних мотивів».

1836 року землемір Будераський удруге примежував ті самі 1 396 десятин станиці Акмангит, які цього разу були «належним формальним способом» передані станиці. Це дало привід судовим крючкотворцям сформулювати справу так: «Про неправильне користування козаками і приватними особами казенними землями з 1830 року», замість того, щоб прямо записати «про некористування козаками належною їм землею і користуванням нею засідателем Копєйкіним», та пустила цю справу по судових інстанціях [19].

Копєйкін доводив, що самі козаки випасали там свою скотину, а не його кишларі і десятинщики. Докази козаків були незаперечними: вони не могли виснажувати свою худобу подвійним щоденним перегоном туди і назад від станиці до цього безводного степу. Відстань від станиці до Сариярської балки дорівнює 12 верст. Тоді щоденний перегін на випас і водопій складав би 48 верст!

1839 року Аккерманський третьої гільдії купець Кучурка пред’явив черговій комісії розписку Якова Копєйкіна, в якій значилося, що він передає купцю частину землі з дільниці № 60 по Сариярській балці для випасу табуна і скотини. Копєйкіну за все сплачено. Кучурка мав на Сариярській балці своє кишло (притин). Провина Копєйкіна була безперечною, і лише кланова солідарність не дозволяла їм визнати очевидне. Станичники це добре розуміли і перестали довіряти своїм представникам із офіцерів і призначили довірителями своїх козаків, неписьменних, але чесних. Ними стали Купріян Ємельянів Палійчук і Яким Іванів Мартиненко, та і вони довго не встояли. Обстріляні багатослів’ям юристів-брехунів, останні переконалися, що до істини їм не продертися, і заблагали про свій відклик. 1851 року вони були відсутні на засіданні обласного суду в Кишиневі, і суд ухвалив рішення викликати їх через публікацію об’яви у Санкт-Петербурзьких і Московських відомостях.

Судова тяганина тривала 25 років, з 1835 по 1860 рік, і закінчилася не на користь козаків. Тобто, земля залишилася за козаками, а от за якесь «неправильне користування» довелося-таки платити гроші. До того ще чимало витрат було зроблено на писарів, папір і проїзди – кількасот рублів.

За ці 25 років було вимазано тисячі аркушів простого і гербового паперу [13; 19; 29]. Сотні чиновників усіх рангів присвятили справі свою кар’єру і, одержуючи пристойну платню-жалування, не кажучи вже про хабарі, вишикувалися у сталеву лаву, озброєну гусячими перами для захисту честі (безчестя) мундира свого клану. Їхня зброя – гусячі пера – виявилася гострішою за козацькі шаблі!

Варто зауважити, що у першій половині XIX ст. у південній Бессарабії, як ніде і будь-коли у Росії, шахрайський захват обширних земель набув потворних форм. Разом із торгівлею мертвими душами – документами покійників для переховування втікачів – ці промисли були того часу своєрідним «паспортом» краю.

Господарство

У станиці Акмангит до самого 1836 року майже вся земля лежала незайманою цілиною. Козаки перебували постійно в полках, а нечисленному жіноцтву і малоліткам було тяжко її розорати й засіяти.

У користуванні землями панувала займанщина в межах станичного юрту. Кожний займав, орав, косив сіно чи випасав за своїми можливостями. Орали тоді масивним українським (малоросійським) плугом. Він був майже весь дерев’яним, полиця (відвал) із дубової дошки 4 фути завдовжки, дишель із цільного дерева, зігнутого таким чином, що він виписував безпосередньо перед стійкою криву лінію до напільної сторони. Перед лемешем вставлявся у дишель великий різець. Дві чепіги з кривих товстих суків служили для управління плугом під час роботи. Одна чепіга кріпилася до дишля, друга – до підошви. Плуг одвертав пласт у 20 дюймів шириною і 8-10 дюймів товщиною (глибина оранки). Пласт не перевертався, а лише переміщався, або клався на ребро. Плуг тягнули від трьох до п’яти пар волів. Виробіток складав 0,6-0,7 десятини за день.

Зоране поле являло собою нагромадження брил (глиб). Неодмінно треба було боронувати. Дві послідовно з’єднані борони тягнула пара волів. Сіяли так само «під борону». По цілині три роки поспіль сіяли арнаутку (сорт твердої ярової пшениці), потім ще років п’ять інші хліби, затим оставляли під переліг на 5-6 років, на 2 роки – випас, 4 роки – сінокіс. Якщо не було потреби розорювати переліг, його залишали під ковилово-луговий степ на довгі роки і займали під оранку (царину) іншу площу цілини.

Для прикладу візьмемо 1835 рік і простежимо, як у станиці Акмангит у ті часи справлялося землеробство. Рік був урожайним. Мешкали в селі 139 родин (355 чоловіків і 278 жінок різного віку, всього 633 душі). Коней було в станиці 71 (крім стройових, які належали війську), волів 319, корів і гульової скотини 578, овець 1 357 голів.

Посіяно пшениці і жита 188 четв.12
Посіяно ячменю, вівса і проса 64 четв.
Зібрано (уродило) пшениці і жита 1 470 четв.
     ячменю, вівса і проса 689 четв.

Яка площа землі була засіяна? Виконаємо деякі розрахунки.

Під пшеницю і жито 188 четв. : 0,6 четв. ≈301 дес.13
(норма посіву)
Під ячмінь, овес і просо 64 четв. : 0,5 четв. ≈ 130 дес.
Приблизно засіяно ≈ 130 дес.

Скільки хліба (зерна) оставляємо для посіву?

Пшениці і жита 188 x 1,114 ≈ 210 четв.
Ячменю, вівса і проса 64 x 1,1 ≈ 70 четв.

Скільки засипано хліба в запасний магазин?15

Жита і пшениці по ½ четверика, або по 1/16 четверті від особи чоловічої статі, всього 355 x 1/16 ≈ 22 четв.

Скільки хліба остається на харч і фураж?

Жита і пшениці 1470 четв. – 210 – 22 ≈ 1 238 четв.
На душу населення 1238 : 633 душ ≈ 1,9 четв. (400 л)
Ячменю, вівса і проса 64 : 633 душ ≈ 0,1 четв. (20 л)

Непогана забезпеченість, хліб цей вирощений трудом жінок і дітей.

Скільки плугів могла спорядити станиця?

319 волів : 8 (чотири пари на плуг) ≈ 40 плугів.

1835 рік видався врожайним після трьох років неврожайних.

За 40 років козацького періоду, з 1828 по 1869:

а) неврожайних було 11 років: 1832, 1833, 1834, 1840, 1843, 1845, 1846, 1849, 1853, 1866 і 1867;
б) врожайних було 15 років;
в) посередніх було 14 років.

Нашестя саранчі спостерігалися в такі роки: 1828, 1829, 1836, 1844, 1846, 1854, 1855, 1856, 1857, 1859, 1863.

Масовий падіж скота від епізоотії і безхарчів’я спостерігався у роках: 1841, 1844 (чума), 1845, 1854, 1864, 1867.

Землетруси були 1838 (7 балів) і 1844 років.

Поза військом козаки перебували у злиденному становищі, і це часто позначалося на їхніх службових обов’язках і бойовій готовності. Ось чому керівництво військом вживало заходів для удосконалення знарядь і підвищення продуктивності праці, для покращання побуту козаків.

1837 року за наказом отамана зі станиці відряджені по 6 чоловіків у Куприянівський монастирський ліс, Оргеєвський повіт, на заготовку лісу для плугів, борін і возів.

24 лютого 1838 року призначено команду із чоловіків з 20-ма підводами для вивозу лісу. Це мали бути заможні хазяї, що мали не менш, як по дві пари волів. Ось їхній список:

1. Омельян Кравченко;
2. Григорій Гросул;
3. Федір Лисецький;
4. Іван Чорнобай;
5. вдова Уліяна Байракова;
6. Яків Стогній;
7. Юхим Поляков;
8. Михайло Дмитрів;
9. Яків Кравченко;
10. Василь Підопригора;
11. Олександр Юрашків;
12. Лукіян Гойман;
13. Тимофій Гойман;
14. Герасим Дураков;
15. Василь Донченко;
16. Федір Доброжан;
17. Арсеній Гидирим;
18. Клим Стогній;
19. Василь Даниленко;
20. ...

Сплачено монастиреві 50 руб. сріблом за деревину.

Із доставленої деревини для станиці Акмангит було виготовлено:

– плугів 53, із них окованих – 20;
– борін окованих із залізними зубцями – 40;
– возів 5, із них окованих – 2.

А це список майстрів, які займалися їхнім виготовленням, та їхній заробіток:

1. Тарас Шевченко – 14 руб.;
2. Олексій Мельниченко – 10 руб.;
3. Тома Романенко – 13 руб.;
4. Никифор Шевченко – 8 руб.;
5. Михайло Яценко – 8 руб.;
6. Остап Козаченко – 8 руб.;
7. Бублинський – 6 руб. 50 коп.

1837 року згадуються козаки: Дахно, Балабушка, Мурза, Краснопер, Палійчук, Сугачевський, Байдабура, Зозуля, Гаркуша та ін.

Різкий позитивний стрибок з усіх статистичних показників спостерігається у 1838-1839 роках. Ось статистика тих років, включаючи деякі вже наведені цифри:

Роки 1835 1836 1837 1838 1839 1840
Родин 139 145 165 154 270 312
Чоловіків 355 325 336 331 619 562
Жінок 278 333 352 356 550 556
Хат і землянок 103 133 147 156 6 32
Будинків планових 150 155
Вітряних млинів 9 11 11
Землі орної і сінокісної 7 456 7 456 7 456 7 456
Посіяно озимих, четв. 188 307 358 566 607 396
Посіяно ярових 64 81 160 217 241
Зібрано озимих 1 470 4 973 4 611 1 826
Зібрано ярових 689 730 2 328 905
Коней 71 126 92 170 191
Волів 319 312 322 405 502
Корів і молодняка 1 357 1 408 901 1 042 1 221
Овець 1 534 2 323 982 1 275

Чим пояснити стрибок населення 1839 року? Причина невідома. Хіба що прибуттям циган

3 квітня 1839 року згадуються в Акмангиті станичний отаман Яків Стогній та судді Тарас Шевченко і Калнєв (без імені), пристав урядник КіріцаТопор. Ці добродії напевне знали, та нам не переказали.

1846 року орна земля (царина) в станиці складала 4 725 десятин, або 41 відсоток від загальної площі у 11 451 десятину. Решта 6 726 десятин використовувалась як сінокісна і вигінна.

Пізніше (коли саме, установити не вдалося) станиця перейшла на форму землекористування, аналогічну іншим козацьким військам країни, а саме

а) вся станична земля, крім садибної, була у громадському користуванні усіх козаків і урядників (станичний юрт);
б) орна і сінокісна (крім вигінної – толоки) поділена на паї, розподілялася між козацькими родинами;
в) після смерті козака, в якого не було синів, а якщо й були, але вже одержали свої паї (за садибу), то від таких земля поверталася у станичний юрт;
г) після смерті такого, що оставив дітей чоловічої статі, і які ще не одержали своїх паїв, громада лишала у їхньому користуванні увесь пай; якщо в їхньому числі були матері і діти жіночої статі, то і вони разом користувалися сим паєм довічно чи до заміжжя;
д) після смерті козака, який лишав жінку бездітну, або з дітьми жіночої статі, громада забирала половину паю у станичний юрт, а половину залишала в їхнє довічне користування чи до заміжжя.

Ця форма землекористування проіснувала до 1882 року, або 14 років після скасування війська.

Первісна середня норма козацького паю коливалася у різні роки від 12 до 15 десятин на родину, хоча за статутом паї передбачалися у 40 десятин.

Як було відзначено, при скасуванні війська 1868 року козаки одержали по 11¾ десятин на родину (з толокою і садибою). У той самий час у німецьких і задунайських колоністів (болгар) сімейні наділи складалися із 50-60 десятин, а у державних селян – із 30 десятин. Всі ці категорії сільських мешканців були звільнені від військової повинності до 1874 року і могли без перешкод займатися господарськими справами.

Захисники вітчизни, козаки, були позбавлені сих переваг!

Варто додати, що в станицях практикувалася оренда землі, що призводило до майнового і соціального розшарування серед родин.

За підрахунками відомого економіста Ю.Б. Янсона, у 70-ті роки XIX ст., для забезпечення прожиткового мінімуму, селянському господарству в чорноземній зоні потрібен мінімальний земельний наділ у 5 десятин на душу (тобто, приблизно 25-30 десятин на родину) [61].

Основною галуззю господарства в станиці Акмангиті в середині XIX ст. поступово стало землеробство.

На зміну безладному землекористуванню з багаторічними перелогами спостерігався перехід до сівозмін і трьох-чотирьохклинного рільництва з однорічним відпочинком і без використання добрив. Гній використовувався виключно на паливо. Пізніше культура кукурудзи замінила однорічний пар.

Для підняття цілини використовували бессарабський (новоросійський) плуг, він потребував 3-4 пари волів, для чого спрягалися кілька хазяїв. Згодом стали використовувати плуг, сконструйований Дмитром Чалакоглу (чомусь названий «угорським плугом»), його тягнули 1-2 пари волів, і коштував він відносно дешево, три рублі сріблом. У найбідніших хазяйствах для спушування поверхні ґрунту і загортання насіння вживали дерев’яні волокуші (хворостянки). Просапні культури оброблялися сапою (прашувалися), це кукурудза, картопля та ін.

Збирання колоскових виконувалося серпами і косами з грабками. Серпами жали в основному жито, снопи обмолочувалися ціпами, щоб зберегти солому для «околотів», які йшли на покрівлі. Інші колоскові обмолочували прогоном коней або прокатом возів. Пізніше для обмолоту стали застосовувати камінні гранчасті котки у кінній упряжці, запозичені від німецьких колоністів.

Віяли зерно на вітрі, чистили на решеті – дармої, чіпляючи його на палку з рогатиною. Після очистки зерно зберігали у випалених «пашенних ямах». Цей звичай успадкований від татар. Кукурудзу в качанах (нетереблену) зберігали у сплетених із хмизу кошах – сусуяках.

Міністерство державного майна відряджало в Бессарабію чиновників для вивчення досвіду зберігання зерна в ямах. Ось складений ними звіт:

«Заступом викопують шийку ями циліндричної форми діаметром в 1 аршин. Глибина шийки на 3-4 вершка нижче можливого проникнення в ґрунт талих і дощових вод. Після цього заступом із коротким держаком розширюють яму. Вибрану землю використовують для утворення навкруг шийки підвищення, щоб запобігти попаданню в яму стічних вод. Яму копають глибиною до одного сажня нижче шийки. Звужена донизу, вона набуває глекоподібної форми. Протягом двох діб яму висушують, потім три доби її обпалюють розкладеним на дні вогнищем. Після засипки зерна шийку закривали кам’яною плитою і глиною. Яма вміщала 250-300 пудів зерна.16 Зерно в ямах зберігалося в хорошому стані до трьох років».

Важливим елементом упорядкованості села були криниці. Копали їхній циліндричний стовбур звичайним заступом на глибину до водоносного шару. На дно укладали дубовий «калач», по ньому весь стовбур обмуровували каменем-плитняком «на сухопар» (без чамура). Ця камінна обмурівка перешкоджала обвалам ґрунту і водночас добре фільтрувала воду. Неглибокі криниці перекривали зверху кам’яною брилою з круглим отвором діаметром 1 аршин і споруджували «журавлі» для підняття води. Над глибокими криницями (5-15 сажнів) споруджували дерев’яне цебриння (зруб), над ним на двох стовпах укріпляли на осях горизонтальний дерев’яний барабан. На барабан намотували канат, а крутили барабан за допомогою лівера.

Віддалені від села глибокі громадські криниці мали спеціальний пристрій – коловорот із вертикальним барабаном і кінною тягою. Вода піднімалася поперемінно двома цебрами і переливалась у рундук ємністю 300-500 відер, звідти подавалася за потребою у водопійні корита або в селянські барила.

Такий самий пристрій із кінною тягою використовувався при копанні криниці для підйому вибраного ґрунту.

Повернемося до станиці.17

У цивільну експедицію військового правління Акмангитського станичного правління

Рапорт

Виконуючи наказ оної експедиції від 5 числа січня за № 5, станичне правління має честь надати статистичні відомості за 1856 рік

Станичний отаман Остроух
Суддя Гульпа
Писар Новгородов

12 січня 1857 року.

I. Народонаселення

Станиця Акмангит Хутір Михайлівка
1. Духовного звання, які служать 5 3
діти чоловічої статі 1 5
діти жіночої статі 10 9
2. Службовці: обер-офіцери 4 7
зауряд-хорунжі 4 7
урядники і унтер-офіцери 31 27
козаки 445 195
3. Відставні: обер-офіцери 1 3
урядники 1 1
козаки 35 16
4. Козаків торгового стану
5. Малоліток до 17 років: офіцерських дітей 9 10
нижніх чинів 579 145
6. Жінок і дітей жіночої статі: офіцерських 13 25
нижніх чинів 924 326
7. Жителів козацького стану – усього:
чоловічої статі 1 109 411
жіночої статі 929 353
8. Народилося з 1 жовтня 1855 р.
до 1 грудня 1856 р.: чоловічої статі 14 9
жіночої статі 6 5
9. За цей час вмерло: чоловічої статі 5 4
жіночої статі 8 3
10. Відставних інших станів: рядових 4
11. Жителів інших станів: чоловічої статі 6 12
жіночої статі 10 4
12. Число дворів 293 161
Станичне правління 1
Корчем 2 1

II. Господарство

А. Посіяно восени 1855 і навесні 1856 років, четвертей: жита 210
пшениці 104
ярової пшениці 214
проса 49
гречки
вівса 53
ячменю 281
картоплі
гороху 21
льону 71
Б. Зібрано: озимого жита 215
озимої пшениці 183
ярової пшениці 227
проса 217
вівса 181
ячменю 292
гороху 28
льону 114
Накошено сіна пудів 25 714
Одержано соломи пудів 85 195
В. Скотина на 1 січня 1856 р.: коней 198
волів 421
корів і молодняка 1 018
овець 4 218
свиней 799
Найважливіші злочинства: конокрадство 7
Епідемії: на людей не було
В Акмангиті і Михайлівці: захворіло скотини 385 голів
пало 137 голів

Ціни в рублях

Будинок 2-камерний з садибою і городом 150
Десятина орної чи сінокісної землі на 1 рік 3
Четверть жита 6
Пуд пшениці 1,50
Четверть проса 3
Козацький кінь 50
Віл 25
Корова з телям 15,50
Вівця 2,20
Пуд сіна 0,11

III. Громадські споруди

1. Церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці кам’яна, покрівля залізна, кам’яна огорожа довжиною і шириною 30 сажнів, при ній окрема дзвіниця на двох дерев’яних стовпах із дерев’яним піддашшям. Побудовано церкву 1834 року на гроші, пожертвувані різними особами і станичниками, але на яку суму – невідомо.

1845 року полагоджено залізну покрівлю з пофарбуванням, оцинковану ззовні і всередині, з дозволу генерал-губернатора на суму 155 руб. сріблом – гроші отримано від продажу громадського хліба. Тепер назріла потреба чергового ремонту.

2. Будівля кам’яна на один поверх, покрита черепицею на один схил, поділена на дві половини, в кожній по дві кімнати, одні сіни і по одній голландській печі; двір обгороджений муром довжиною і шириною 16 сажень, у дворі відхоже місце одне. У цьому будинку розміщається станичне правління й училище.

Побудована 1843 року за рахунок війська на суму 463 руб. і 58½ коп. сріблом, з поставкою від громади козаків каменю, глини і піску безкоштовно. В даний час будівля у хорошому стані.18

3. Громадський запасний магазин, із лампача на каміннім фундаменті, покрівля комишева, з камінною огорожею в довжину 40 і в ширину 30 сажнів. Побудований 1835 року за рахунок війська на суму 452 руб. і 88½ коп. сріблом, з поставкою від громади каменю, глини і комишу. Тепер перебуває у хорошому стані.

4. Будинок кам’яний одноповерховий при Сариярській поштовій станції, що належить до станиці Акмангит. Покрівля будинку комишева, під ним камінний погріб. Будинок має три кімнати, одні сіни, голландських печей дві, одну російську піч і одну кабицю (вогнище); на подвір’ї дві камінні повітки у вигляді сараїв під комишем; двір огороджений камінним муром завдовжки 20 сажнів і завширшки 15 сажнів; цей будинок перебуває на оброчному утриманні у держателя шиночних відкупів Аккерманського повіту. Побудований 1845 року за рахунок козацького війська коштом 523 руб. 83 коп. сріблом, з поставкою від станиці каменю безкоштовно. Будинок підтримується починками на кошти від управителя шинковим відкупом.19

Короткий коментар до звіту

Як бачимо, 1856 рік, хоч і вважався посереднім, фактично був неврожайним. Зібрано хліба стільки, скільки було посіяно (тоді це називалося «сам-один»). Хазяйнували одні жінки, козаки майже чотири роки були на війні (1853-1856). Площі під посівами скоротилися. Перший рік війни (1853) був таким посушливим, що й посіяти не було чого. До того ж, наступними роками (1854-1856) спостерігалися нашестя саранчі, які значно пошкодили врожай. 1854 року від епізоотії і безхарчів’я був масовий падіж скотини.

Війну Росія програла, прокладалася в Бессарабії нова суходільна границя, частина станичних земель опинилася «по той бік». Моральний стан козаків, що повернулися з війни, був пригніченим, а матеріальний – злиденним. Та це не надовго. Козак, він є козак: «Журба йому ніж під серце, а він журбі під ніс перцю». Невдовзі життя забуяло з новою силою.

Дещо про наших пращурів

Козак-хлібороб, попри всі несприятливі умови, був вправним не тільки у володінні шаблею та гарцюванні на коні, він був, як тепер кажуть, фахівцем широкого профілю: випасав і доглядав худобу, орав і сіяв, жав, косив і обмолочував, копав криниці і пашенні ями, будував, майстрував і лагодив господарський реманент, полював звіра, ловив рибу, добував сіль у лиманах, займався візництвом. А у вільну хвилину міг «ушкварити» такого гопака, що курява вставала хмарою, або утнути таку пісню, що молодиці мліли від захоплення.

Була серед станичників і невелика група ремісників. Поза службою вони займалися своїм ремеслом, хоч і з землеробством остаточно не поривали. Жили вони в основному на острові у північній частині, вище греблі, якої тоді ще не було. Вже як перегородили річку греблею, ту частину острова почало затоплювати, і вони змушені були переселитися до станиці. Це були шевці, кравці, теслі (не звичайні, а такі, що вміли майструвати крила до вітряних млинів, ярма на волів, прядки на ін.), бондарі – виробляли цебра, цеберки (відра), цебрики (лоханки), діжки, барила, вагани (ночви) та ін., лимарі (шорники) – виробляли кінську збрую і сідла, кушніри – займалися вичинкою овечих шкір та пошиттям кожухів, ковалі – обковували плуги і вози, виготовляли сапи і леміші, підковували коней, колесники – виготовляли колеса до возів і плугів. На жаль, документи і людська пам’ять зберегли мало імен.

Насамперед, серед них наш акмангитський Тарас Шевченко, що разом з Олексою Мельниченком, Никифором Шевченком, Остапом Козаченком, Михайлом Яценком та іншими виготовляли плуги, борони і вози для станичників. Був там і мій прадід, Автоном Іванів Босенко, козак і бондар. Він переселився з острова у 70-ті роки.

Серед станичних циган траплялися вправні ковалі (династія Баранчуків), були шевці, та найбільше серед них було музикантів і фаринників (торгівців кіньми). Останні називали себе джамбашами.

Захоплювалися козаки і мисливством. У першій половині XIX ст. у наших степах водилися тарпани (дикі коні), вовки, лисиці, дрофи, а в дунайських плавнях – дикі кабани. А зайців і куріпок було – хоч греблю гати.

У річці Сарата вистачало різної риби – карасів, чабаків, в’юнів, траплялися коропи і соми.

Найтяжчою була доля козацького жіноцтва. Під час тривалих одлучок козаків на ризиковану службу (черги тривали три роки) жінки поєднували хатню роботу – кухарство, випікання хліба, доглядання дітей, прядіння, ткання тощо – з обов’язками скотаря і хлібороба. Свою тугу козачки виливали у пісні, а як коли і плакали, то тільки на самоті, щоб ніхто не бачив. Про це мені колись повідала моя бабуся Харитина Дмитрівна, яка добре зналася на козацькому побуті і звичаях. Про жінку-козачку вона казала: «така і кам’яну гору пересіче».

Підлітки-хлопчаки бралися заступати в господарстві відсутніх батьків, але їх теж відривали на всякі виучки та вправи – готували до козацької служби.

Козацький період тривав у Акмангиті 40 років, з 1828 по 1868 рік. Що здобули і що згубили козаки за цей час? Довготривала служба в сотнях і полках, перебування в Одесі, Аккермані та в багатьох інших містах, переходи-подорожі верхи на конях на Кавказ, у Чечню і назад через увесь південь країни, участь у кавказьких подіях поряд із представниками інших регіонів безмежної імперії, спостереження за побутом інших народів і верств населення, нарешті спілкування на службі і поза службою з козацькими офіцерами, а серед них траплялися люди інтелігентні і морально бездоганні, не могли не позначитися на вдачі козаків. А ілюзорна можливість козака, за статутом, вислужитися в офіцери прилучала його до писемності та самовдосконалення.

Усупереч усім принадам світу, козаки зберегли майже недоторканною українську мову, рідну пісню та іскристий народний танець, звичаї і моральні устої свого народу. Цьому є чимало свідоцтв. Наведу один приклад.

Молдавський письменник К. Стаматі-Чуря (1828-1898) у «Спогаді про полювання у Бессарабії» описав урочистий обід у Кілії 1852 року групи мисливців-інтелігентів із Одеси і Кишинева, які полювали на дунайських островах і плавнях диких кабанів під проводом козацького офіцера кордонної варти Згурієва. Окрасою обіду стало виконання сотнею дунайських козаків українських народних пісень. Як відмічали гості, співали козаки з такою довершеністю, а в мелодіях звучала така мука кохання і меланхолія зрадливої долі, що вони себе відчували на концерті найвищого рівня. На додаток двоє козаків утнули такого гопака, що один із гостей, француз Меніє назвав його «танцем оскаженілих» (la danse des possédés), додавши, що він є вершиною «спритності, войовничості та пластичності».

Отакими були наші козаки!

Вони різко відрізнялися від тих селюків, які бачили світ тільки від хати до поля чи до корчми. І ця відмінність зберігалася ще довго після скасування війська.

Та була і зворотна сторона медалі. Тривалий відрив від родини і землі, байдикування на службі штовхали деяких козаків до казенного дармоїдства і зневаги до хліборобської праці, яку вони перекладали на багатостраждальне жіноцтво. Ці негативні тенденції прискорили, після скасування війська, економічне і соціальне розшарування серед колишніх козаків.

Прощання з козацтвом. Ностальгія за втраченим

Скільки б не писали про козаків, все буде мало. Ця тема невичерпна, як невичерпна скарбниця народного духу. Слово козак дійсно тюркського походження, але тільки на слов’янському мовному ґрунті воно розквітло всіма своїми барвами. Уживане з давніхдавен у південно-руських степах у значенні вільна людина, молодець, воїн, воно стало відоме широкому світові, і світ був зачарований образом і сутністю явища.

Екслібріс «Бандурист»

Прототипом козацтва були, мабуть, ще літописні бродники – мандрівне плем’я XII-XIII ст. здебільшого східнослов’янського походження, яке перебувало в опозиції до князівської влади, а 1223 року на річці Калка перейшло на бік монголо-татар, забезпечило їм перемогу й зникло з історичної арени за свій тяжкий гріх.

Уже в XVI ст. виникла нова потужна хвиля соціального і політичного напруження на землях колишнього князівського порубіжжя, коли після Люблінської унії 1569 року всі українські землі, крім Чернігівщини, перейшли від Литви до Польщі, а селянські маси піддалися нещадному визиску і гніту. На додаток із півдня набігали татари, грабували, палили, гнали людей у ясир.

Польське військо обороняло лише магнатські замки, сільське населення було кинуте напризволяще.

Опинившись на грані загального фізичного знищення від надсильної панщини і татарського розбійництва, український люд самодіяльно створив загони самозахисту, які відтіснили татар на південь і схід, а на звільнені землі привели селян, утворюючи вільні поселення – слободи. Для протистояння татарам ці сміливі хлопці із загонів утворили на дніпровських островах нижче порогів свої укріплення – січі. Називали себе козаками, не визнавали над собою ніякої влади, крім своєї виборної старшини.

Польський уряд вдавався до військових заходів для приборкання козаків і обмеження їхнього впливу на українські землі, але, переконавшись у безуспішності силових заходів, змінив тактику: робив спроби перетягнути їх на свій бік, приручити, записати до реєстру і т. ін.

Тим часом козацтво міцніло, набувало вояцького досвіду. Почало нападати на татарські міста в Криму, на турецькі містечка-фортеці Очаків, Аккерман, Кілія, Варна.

На своїх човнах-чайках козаки пускалися у морські походи і досягали узбережжя Туреччини: Сіноп 1614 року, Константинополь 1615 року. Палили і руйнували тарсани (тюрми), визволяли невільників!

А в Хотинській битві 1621 року козаки на чолі з Петром Сагайдачним врятували польське військо від поразки, а Річ Посполиту – від турецького поневолення.

Роль запорізьких козаків у визвольній війні українського народу 1648-1654 років загальновідома і не потребує коментарів. Очевидці битв були вражені мужністю козаків і їхнім презирством до смерті. Французький інженер Боплан, що перебував на службі у польському війську, характеризуючи козаків, додавав: «козаки дотепні, розумні, вимогливі, щедрі, не жадні до багатства».

Після возз’єднання України з єдиновірною Росією українські козаки піддалися, як і за Польщі, повільному прирученню і використовувалися як військові чорнороби в чисельних війнах на півночі і півдні.

Був іще й «канальський похід» 1721-1722 років, в якому «реформатор» Петро I засипав болота козацькими кістками і «поставив столицю».

Двічі руйнувалася Дніпровська Січ: 1709 року за наказом Петра і 1775 року за наказом Катерини. А від української автономії одна гадка залишилася. Землі запорізькі «пожалувані» байстрюкам Катерини.

Три великі держави – Росія, Польща і Туреччина – змагалися між собою за українські землі та військовий людський потенціал.

На території, підвладній Туреччині, виникла Задунайська Січ, а на території Росії – Чорноморське козацьке військо. 1789 року козаків-чорноморців зі Слобозії переселили на Кубань для нарощування «кавказького кулака».

1807 року, під час чергової російсько-турецької війни, виник Усть-Дунайський кіш, існування якого суперечило інтересам поміщиків-кріпосників, і його моментально скасували.

Спантеличені обіцянками примарних вольностей, козаки часто вдавалися до братовбивчих сутичок на полях битв, найпаче у російсько-турецьких воєнних чварах. У одній із них, під час штурму фортеці Ізмаїл 1790 року, з обох сторін було залучено кілька тисяч козаків.

Під час російсько-турецької війни 1806-180720 років «турецькі» козаки схилялися до переходу на бік Єдиновірної, звісно, зі збереженням вольностей. Але негайне скасування 1807 року за вимогою поміщиків-кріпосників ефемерного Усть-Дунайського Буджацького козацького війська зменшило їхній запал.

Остання відчайдушна спроба зберегти свій козацький стан у Росії відноситься до 1828 року. Під час цієї війни із залишків Усть-Дунайського війська утворилося нове Дунайське козацьке військо, а із турецьких задунайців – Азовське козацьке військо.

Як «дунайці», так і «азовці» мало чим відрізнялися від військових поселенців, а після скасування у 60-х роках обох військ лишилися малоземельними селянами.

Дух вільного козацтва не переставав витати над Україною. Всі селянські повстання відбувалися під козацькими гаслами. Кінець козацтву настав, мабуть, під час громадянської війни 1918-1920 років, коли сколихнулась імперія, і воскреслі українські козаки, червоні і жовто-блакитні, схрестили свої шаблі у смертельному герці, не усвідомлюючи трагізму свого непорозуміння!

Образ козака – вільної людини, тверда козацька вдача і праведний гнів ще довго хвилюватимуть прийдешнє покоління, спонукаючи їх до одвічної праці в ім’я священного права на достойне існування всіх людей на землі!


1 Не слід плутати Дунайське козацьке військо з Дунайським полком, створеним із задунайських запорожців, що перейшли на російський бік 1828 року на чолі з Йосипом Гладким, останнім кошовим отаманом Задунайської Січі, взяли участь у війні з турками, а після вій-ни оселилися між Бердянськом і Ногайським під назвою «Азовське козацьке військо», скасоване 1865 року.
2 Тобто, державні цигани (Прим. І. Євдокименка).
3 Бойові дії Кримської війни 1853-1856 років відбувалися також далеко за межами Кримського півострова. Зокрема, інтенсивні сутички та бої тривали весною і влітку 1854 року на обширній території в районі дельти Дунаю, а у квітні-травні – на морських підступах до Одеси (Прим. ред.).
4 Якщо підрахувати загальну кількість військових, то вона дорівнює 2 917 чол. Отже, у даних є деяка похибка (Прим. ред.).
5 Аул Шалі був одним із важливих центрів опору чеченців. У рукописі назва укріплення написана нечітко, але, судячи з контексту, це був саме Шалі (Прим. ред.).
6 Довідка про Дунайське (Новоросійське) козацьке військо складена за працею [62] з використанням архівних матеріалів.
7 У одному з рукописів ім’я вчителя Недзельського записане як Максим, у іншому – як Михайло (Прим. ред.).
8 Очевидно, що учню не могло бути 19 років, але встановити справжній вік Андрія Білого з наявних матеріалів не вдалося (Прим. ред.).
9 Зараз тут знаходиться шкільний спортзал, до того був кам’яний молитовний дім.
10 Очевидно, маються на увазі хати, які опалювалися «по-чорному» (Прим. ред.).
11 Знову в цифрах є незначна похибка, оскільки сума площ дорівнює 9 222 дес. 1 202½ кв. саж. (Прим. ред.).
12 Четверть – міра об’єму сипучих тіл. 1 четверть = 209,9 л (Прим. ред.).
13 У розрахунках автора спостерігаються невеликі похибки, але вони не мають суттєвого значення, оскільки самі розрахунки є досить приблизними (Прим. ред.).
14 У розрахунках автора спостерігаються невеликі похибки, але вони не мають суттєвого значення, оскільки самі розрахунки є досить приблизними (Прим. ред.).
15 Запасний магазин – колективне зерносховище на випадок неврожаю (Прим. А. Білого).
16 До 5-ти тонн.
17 Подальший звіт – з [33].
18 1860 року збудовано новий кам’яний магазин з черепичною покрівлею, він стоїть і досі (амбулаторія).
19 При новому розмежуванні будинок при поштовій станції опинився по той бік кордону, а саму поштову станцію перенесено із Сарияр на північ на 12 верст у Терс-Кундук; новий поштовий шлях після цього проліг через Акмангитські землі.
20 Мається на увазі російсько-турецька війна 1806-1812 рр., яка складалася з двох етапів: бойові дії 1806-1807 рр., потім Слобозійське перемир’я, а з 1809 по 1812 рр. – знову бойові дії (Прим. І. Євдокименка).

Розробка та хостинг: HostingASP © Copyright www.bilolissia.org Ця адреса e-mail захищена від спам-ботів. Щоб побачити її, необхідно включити Java-Script