Сільська хата Неофіційний сайт села Білолісся

Ordinary mechanical replica watches are affected by the tide. You can use a few layers of toilet paper or a velvet that absorbs moisture to tightly wrap the swiss replica watches. Place it about 15 cm around a 40-watt electric bulb. Bake for about 30 minutes. The steam inside the replica watches uk can dissipate.. Do not directly bake your rolex replica watches close to the fire so as not to heat the watch.
Skip Navigation LinksІсторія>Книга "Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)">Акмантиг - мужича слобода

Микола Босенко.
"Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)"

Розділ III

Акмангит - мужича слобода (1869-1918 роки)

Після численних проектів розширення Новоросійського козацького війська, наказ про його скасування був для козаків і несподіваним, і зловмисним. Досі вони гадали, що можновладці підшукують оптимальний варіант розширення і терпляче ждали його ухвали. Про атмосферу тих часів у Акмангиті старі люди переказували так: козаки ходили як неприкаяні, обурювалися, самі себе питали: Як це так? Служили, служили, та й зійшли нінащо.

Одні тільки жінки тишком та нишком тішилися: мовляв, нарешті трикляті лобурі сидітимуть дома та візьмуться за хазяйство!

У документах про скасування відсутня будь-яка аргументація на користь такого рішення. Просто государ імператор повеліти зволив, посилаючись на думку Державної ради, а голова останньої підписав Положення про скасування, яке мало чисто розпорядчий характер, так само як і наказ військового міністра Малютина і Херсонського генерал-губернатора Коцебу.

За тих часів, як бачимо, можновладці не воліли утрудняти себе обов’язком пояснювати своїм підлеглим причину такої докорінної зміни їхнього становища, не питали на те їхньої згоди.

Скасування війська співпало з добою великих реформ у Росії, насамперед звільненням селян від кріпацтва і наділенням їх землею за викуп (маніфест Олександра II від 9 лютого 1861 р.).

У Бессарабській області (з 1873 р. – Бессарабській губернії) з її численними категоріями особисто вільних сільських мешканців, аграрна реформа трохи запізнилася і проводилася поетапно.

Царани, які проживали на поміщицьких і монастирських землях і користувалися ними в обмін на повинності, одержали землю в посімейно-спадкове користування (Положення від 14 лютого 1868 р.). Викуп становив 50 руб. за десятину, що в 2,5 рази перевищував ринкову ціну землі. Держава сплатила поміщикам 4/5 цієї суми, а царани мали повернути державі ці гроші протягом 49 років.

В Аккерманському повіті посімейний царанський наділ складав 13,5 десятин.

Державні селяни зберегли всі землі й угіддя, якими доти користувалися (Положення 1869 р.). Середній сімейний наділ становив 19 десятин або 7,9 десятин на ревізьку душу1. Оброк за наділ – 8,5 руб. щорічно.

Селяни-власники (колоністи) так само зберегли свої землі й угіддя. Середній посімейний наділ 25 десятин, на ревізьку душу – 11,2 десятини. Оброчна подать – 40 коп. за десятину щорічно (Положення 1871 р.).

Наші Новоросійські козаки одержали землю без викупу у громадську власність усіх урядників і козаків. На ревізьку душу припадало 6,7 десятини (Положення 1868 р.).

Усі категорії селян, включаючи колишніх козаків, у відношенні управління прирівнювалися до царан і підлягали загальноселянським установам.

Сільський східгромада обирав сільського старосту, представники сільської громади обирали волосне управління на чолі з волосним старшиною та волосний суд.

Над сільською і волосною владами стояв мировий посередник, призначений губернатором із дворян, з 1878 року його замінив неодмінний член повітового у селянських справах Присутствія.

В Аккерманському повіті аграрна реформа майже не торкнулася поміщиків, і вони зберегли за собою величезні земельні масиви, які продавали багатим колоністам, здавали в оренду малозабезпеченим селянам або організовували свої капіталістичні економії.

Земську реформу – заснування органів місцевого господарського самоврядування – запроваджено в Бессарабії 1868 року. На земства покладали такі обов’язки: будівництво шляхів, лікарень, організацію сільськогосподарської освіти тощо. Земства складалися з повітових і губернських земських зібрань (які обиралися на три роки) та їхніх виконавчих органів – повітових і губернських земських управ.

1892 року в Бессарабії було запроваджено інститут земських начальників. Вони призначалися із дворян, під їхній контроль підпадали органи сільського та волосного самоврядування і волосні суди. Ними також розглядалися справи, що раніше належали до компетенції виборних дільничних мирових суддів.

Судову реформу в Бессарабії проведено за рішенням Державної ради від 29 квітня 1869 року. Тепер судочинство відбувалося за участі сторін, винність чи невинність підсудних встановлювали присяжні засідателі.

Військова реформа включала переозброєння, вдосконалення бойової підготовки, переобмундирування тощо, і завершилася запровадженням 1874 року нового статуту про загальну всестанову військову повинність для осіб, яким минув 21 рік (замість рекрутських наборів).

Строк служби скорочувався до 6-ти років у сухопутних військах і до 7-ми років на флоті.

На тлі вищезгаданих реформ скасування Новоросійського козацького війська із двох шестисотенних полків промайнуло дрібним епізодом місцевого значення і було продиктоване відсутністю у казні коштів на придбання для козаків належної кількості землі (за Статутом – 36 десятин на козака).

Власне про Акмангит

За актом військового Правління від 27 вересня 1869 року № 1368 станиці Акмангит надано у громадське користування 8 888 десятин землі... сінокісної і вигінної (крім непридатної).

Населення 1870 року становило 2 430 душ, у тому числі ревізьких душ (чоловічої статі) 1 264. Цього ж року станиця стала селом Татарбунарської волості.

1880 року Акмангит став волосним центром. До волості було включено село Михайлівку і хутір Тарданівку.

Солов’їв кіпець

Під час проведення межі між землями станиці Акмангит і хутора Михайлівка 1869 року на відрізку по лінії північ-південь, за Сариярською балкою трапився такий випадок.

Акмангитські козаки із робочої команди зауважили землеміру на його помилку на користь хутора Михайлівка. Землемір гордовито знехтував зауваженням, а козаки відмовилися копати межові ями і насипати межові кіпці (курганчики). Влада вжила заходів, бунтівників було покарано і замінено на іншу команду. Найбільше потерпів козак Захарій Соловей. Його піддали екзекуції різками на кіпці, який відтоді став називатися Солов’їв кіпець. Ця назва, як орієнтир, зберігалася до самої колективізації 1946 року.

Як активних бунтарів, Захарія Степанова Солов’я і Василя Кононова Мологу за вироком окружного суду віддано до арештантських рот на строк. Після відбуття покарання мировий посередник наполягав на відправці цих двох на примусове поселення за порочну поведінку, але сільський сход від 11 січня 1874 року не зібрав ⅔ голосів для такого присуду. Таким чином, в Акмангиті виявилося землі на чоловічу (ревізьку) душу 6,9 десятини, а в Михайлівці – 10 десятин.

Цьому посприяв Акмангитський станичний отаман Шушкевич, житель хутора Михайлівка.

Поділ громадської землі 1882 року

Розподіл 1870 року станичної землі на рівні ділянки (паї) по 11¾ десятин із толокою на 725 номерів між козаками з вислугою і тими, що зовсім не служили, в тому числі 17-річними сиденками, викликав загальне невдоволення і гострі суперечки в громаді.

Нарешті 23 березня 1882 року на сільському сході під головуванням старости Андрія Козаченка було вирішено поділити всю громадську землю остаточно раз і назавжди на спадкові подвірні паї таким чином: тим, що служили, відвести по повному паю, а тим, що не служили, по півпаю; вдовам із дітьми чоловічої статі – по повному паю, бездітним і з дітьми жіночої статі по півпаю; сиротам чоловічої статі по повному паю, сиротам жіночої статі – по півпаю.

До мирського приговору (протоколу сходу) додано іменний список селян-власників села Акмангит – на 622 номери із зазначенням кількості землі. Повний пай тепер складає 14 десятин: 12 десятин царини і 2 десятини толоки. Селяни, які втратили свої права на наділи в рахунок приватних стягнень, оберталися в пролетарів. Таких було 28 родин.

Серед них Левицький Іван Степанів, Рибас Іван Герасимів, Величко Іван Петрів, Соловей Авксентій Денисів, Гетманенко Іларіон Костянтинів, Солонар Йосип Григорів, Григоренко Федір Іванів, Слюсаренко Михайло Іванів, Обуховський Данило Дем’янів, Божко Яким Опанасів, Булат Корній Михайлів та інші. Вони зверталися до високих інстанцій зі скаргами на неправомірне позбавлення їх наділами землі.

Приміром, 1867 року відставний козак Яким Опанасів Божко звернувся в Бессарабське у селянських справах Присутствіє з проханням повернути йому відібрану землю відставним урядником Албулом Тимофієм Григоровим на підставі виконавчого листа Аккерманського мирового суду 2-ої ділянки від 2 квітня 1860 року за № 283.

Він, Божко Я.О., завинив Албулові тільки 95 руб., а для гарантії, на вимогу кредитора, підписав вексель на 300 руб. Албул пред’явив суду вексель без пояснення його походження, а відповідача (Божко) в суд не викликали. Таким чином, козацький пай в 11 десятин і 1 800 кв. сажень став ні за понюшку тютюну власністю Албула [26].

Із подібною скаргою звертався Антон Федорів Григоренко. Наділ його батька Федора Іванова Григоренка за приватні стягнення придбав Ілля Байрак 1881 року, а відтоді землею заволодів Андрон Бай-рак (невідомо, на якій підставі).

Як правило, клопотання сих і багатьох інших селян відхилялися під вигаданими приводами, хоча циркуляр Міністерства внутрішніх справ від 10 липня 1861 року № 5539 забороняв продаж надільних земель у рахунок приватних стягнень [27].

Проблема перерозподілу землі не переставала хвилювати громаду: після кожного з них лишалися невдоволені і скривджені. Мирські приговори губернське Присутствіє залишало без наслідків. Останній Мирський приговор від 14 квітня 1896 року поділив землю на 4 поля і 529 номерів по 18 десятин на пай і 9 десятин на півпаю. Парадокс полягав у тому, що громада намагалася розподіляти землю за критеріями 1869 року, скорочуючи за кожним разом число одержувачів землі (1870 р. – 725 номерів, 1882 р. – 622 номери, 1896 р. – 529 номерів) за рахунок натурального зменшення кандидатів на паї, тоді як загальна чисельність населення постійно зростала.

Бессарабське губернське Присутствіє 9 січня 1907 року приговор 1896 року відмінило і ухвалило визнати, що в селі Акмангит існує землекористування подвірно-спадкове з 1882 року; про це повідомити всі повітові заклади, земельного начальника і саму громаду [44]. Тоді купівля земель набрала широкого розмаху, хоча вона ніколи не припинялася. Станом на 1 січня 1907 року купованої землі вже було 1 130 десятин.

Земський начальник 7-ої ділянки, із дворянського роду, всякими способами упирався перетворенню селянських громадських земель на спадкові ділянки. В одному зі своїх донесень він так аргументував свій погляд: через необмежене право подвірних власників на їхні земельні наділи багатьом із них, особливо тим, що стоять на низькій ступені розумового і морального розвитку, і тим, що обтяжені боргами, найближчим часом доведеться позбутися своїх наділів шляхом добровільного чи примусового продажу на покриття приватних стягнень, і вони стануть пролетарями; з іншого боку, послідує збагачення всіляких куркулів і мироїдів [37]. Його заклик був почутий!

Остаточно розорені селяни поповнювали ряди одеських пролетарів. Значна частина збіднілих наймитувала в сусідніх економіях Бурти і Козловського, або подавалася на віддалені виноградні плантації Запорожченка і Захеріаді. Там, на збиранні винограду, їм надівали на обличчя спеціальні сітки, щоб не могли поїдати задарма хазяйський виноград.

Інші наймитували у своїх мироїдів, частогусто сезонниками, а то й поденниками.

Робочий день наймита тривав 15 годин, побутові умови були нестерпними, харч скудним. Спали наймити влітку на току в соломі, а взимку в яслах стайні. Купалися на річці разом із кіньми, а взимку обтиралися снігом. Натільну білизну не міняли, вошей обтріпували над вогнищем.

Нездійснене переселення на Кубань (Азов) 1902 року

Поділивши свої скудні козацькі паї серед нащадків, наші селяни зіткнулися з гострим безземеллям і болісно шукали вихід із тупикового становища. Згадали, що при скасуванні війська в Чорноморській губернії їм нібито була відведена земля, якою вони тоді не скористалися.

24 вересня 1902 року довірені селянської громади Микола Липовий і Іван Руденко звернулися до міністра внутрішніх справ із проханням повідомити, чи вільна та земля, і чи можна тепер туди переселитися.

До списку бажаючих на переселення було включено 219 родин (чоловіків 607 і жінок 489), у них землі 520 десятин [41]. Бессарабське губернське Присутствіє за дорученням Переселенського управління розглянуло прохання 29 лютого 1903 року і виключило зі списку 195 родин, як таких, що не мають засобів на переселення і первісне улаштування на новому місці проживання.

Решта 24 родини мали звернутися до міністра внутрішніх справ із проханням про дозвіл на переселення в Чорноморську губернію. Відповідь із Катеринодара була невтішною. Землі колишніх азовських козаків, вам обіцяні на західному узбережжі Азовського моря, не увійшли в межі Кубанської області. Землі для нових переселенців на Кубані нема.

Переселення в Сибір 1909 року

Поділ 1905-1907 років і Столипінська аграрна реформа переконали наших селян, що землі в ріднім краї чекати не доводиться. Рятуючись від голоду та злиднів, безземельні та малоземельні селяни ладні були кидати свої обжиті оселі, могили предків та навколишнє оточення і податися за тисячі верст на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу в пошуках ілюзорного селянського щастя для себе і своїх дітей.

Така доля спіткала багатьох мешканців Акмангита.

Про одну групу переселенців ми дізнаємося з доповідної записки земського начальника 7-ої ділянки на ім’я губернатора.

З 26 березня по 12 квітня 1909 року в Азіатську Росію виїхало 137 родин (чоловіків 425, жінок 312), а саме: із Акмангита – 36 родин (чоловіків 132, жінок 74), із Татарбунар – 1 родина, із Михайлівки – 20 родин, із Дивізії – 27, Сергіївки – 35 і Кебабчі – 18 – всі в Акмолинську область, ділянка Караул Чілик2. Причина переселення – малоземелля [40]. Поіменного списку переселенців розшукати не вдалося.

Про деякі подробиці переселення цієї групи я дізнався із листування в повоєнні роки зі своїм родичем Пантелієм Петровичем Босенком, 1890 року народження, із Омської області, Русько-Полянського району, зернорадгоспу ім. Калініна, села Бессарабка. Він писав, що ходоками із Акмангита їздили Єрофій Ткаченко і Михайло Доброжан. Сам він виїхав у складі сім’ї свого батька Петра Автеновича Босенка і матері Марії Луківни (у дівоцтві – Гросул). До Одеси їхали на двох підводах, навантажених домашнім скарбом і реманентом. В Одесі перевантажилися на поїзд-товарняк, і за 10 діб опинилися в Омську. Звідси на підводах проїхали ще верст 150 до ділянки Караул Чілик, де і заснували село Бессарабку. Один куток села назвали Мангитом, а другий – Михайлівкою. Навколо лежав цілинний степ, до найближчого лісу – 50 верст. На новому місці за ними закріпили по 15 десятин землі на чоловічу душу, а військовий начальник видав 150 руб. на обзаведення. За перше літо встигли збудувати примітивні землянки і посіяти трохи ярового хліба.

Тяжкою була перша зима, лютували морози і цинга. Подумували про повернення в свій сонячний край, проте не мали грошей на дорогу. Один переселенець із Акмангита (не будемо його називати), щоб виручити трохи грошей, продав казахському баю свою жінку Лушу (за її згодою). Із ризиком для життя Луша втекла від бая, і вони разом із чоловіком повернулися в Акмангит.

Скільки ще повернулося наших – тепер вже невідомо.

Статистика свідчить, що із Бессарабської губернії виїхали в Сибір протягом 1906-1914 років 59 760 селян, повернулися 27 101 або 45%.

Білоліська церква

Побудова нової церкви

Нову церкву в Акмангиті освячено 7 листопада 1878 року. На цю урочисту подію приїхав єпископ Кишинівський і Хотинський Павло зо всім почтом і кафедральним дитячим хором. Парафіяльним священиком тоді був Федір Пославський. Подію освячення докладно описано в Кишинівських єпархіальних відомостях №№ 9, 12 і 16 за 1879 рік та № 16 за 1880 рік.

Новозбудована церква була взірцем будівничого мистецтва, а золотистих тонів інтер’єр із різьбленим іконостасом, плащаницею та іконами перевершував кращі зразки храмового оздоблення.

Зовні церква чарувала вдалими пропорціями форм, високою ажурною дзвіницею, білизною і голубими підводками стін, пофарбованим у зеленувато-голубий колір дахом. Довкола церкву обнесено залізною гратчастою, по кам’яному цоколі огорожею, з брамою незвичайної краси.

Мені не вдалося установити імені автора проекту та імен виконавців робіт, вони досі десь сховані в архівах. Вартість робіт так само невідома, вона мала становити на той час не менше 50 000 рублів сріблом.

Під час побудови церкви невідомі досі злочинці вкрали із хати священика велику суму грошей, призначених для оплати робіт. Про це я дізнався з архівних примірників тогочасної періодики. Здається, з «Бессарабських губернських відомостей», але виписку загубив, і тепер не можу покластися на джерело. Для завершення будівельних робіт довелося жебрати по миру на церкву.

Тогочасні сільський староста, відставний урядник Лукіян Дем’янів Толмачевський і церковний попечитель відставний урядник Кузьма Герасимів Байрак сперечалися і навіть ворогували між собою з приводу будівництва, а священик Федір Пославський через деякий час мусив виїхати із села.

1912 року придбано один великий дзвін (вагою 69 пудів 25 фунтів). Його підняв на дзвіницю і закріпив Дмитро Симаченко з групою помічників із села.

Інтер’єр церкви з іконостасом було зруйновано після її закриття 1962 року. Після відбудови храм втратив свою колишню чарівність.

Освіта

Утворене 1835 року початкове училище проіснувало до 1873 року і було перетворене на однокласне (з трьома роками навчання), підлегле училищній раді.

На 1 січня 1906 року в селі Акмангит було одне міністерське однокласне училище (вчителів 2, учнів 160) і два однокласних церковно-парафіяльних (вчителів 3, учнів 161). Число дітей шкільного віку – 432, поза школою лишалися 111 дітей. У зв’язку з підготовкою до обов’язкового початкового навчання у першому десятиріччі XX ст. збудовано кілька шкільних приміщень із квартирами для вчителів. У будівництві активну участь брав Никифор Антонович Білий (Гарбуз).

1917-1918 навчального року в Акмангиті вперше впроваджено навчання українською мовою. Але невдовзі румунський окупаційний режим нав’язав навчання чужинською мовою.

Селянський банк в Акмангиті

На сільському сході 22 квітня 1870 року мешканці села Акмангит вирішили заснувати у себе касу допомоги. Староста Новгородов і довірчий Андрій Козаченко мали зняти з громадського рахунку в Одеському держбанку суму 6 189 руб. сріблом, до яких додати 3 551 руб. боргів офіцерів (офіцери заборгували колишнім козакам!). Із цих грошей видавати селянам кредит для підтримки господарського побуту не більше як по 100 руб. під 5%. Міністерство внутрішніх справ визнало більш доцільним зачекати з заснуванням такої каси [25].

Довго довелося чекати...

Тільки 16 січня 1894 року на селянському сході повернулися до питання про кредитний заклад і записали: Ми, селяни-власники села Акмангит, в присутності сільського старости Конона Полякова одностайно висловили бажання заснувати в Акмангиті спільно з громадою села Михайлівка сільський банк.

16 листопада 1895 року товариш міністра Антонович затвердив статут сільського банку в Акмангитській волості з основним капіталом 600 рублів.

Посадові особи банку: попечитель акмангитський селянин Іван Василів Стогній 4й; розпорядник – Петро Федорів Сагатович, члени ревізійної ради – акмангитські селяни Марко Іванів Карпов і Андрій Макарів Поляков та михайлівський селянин Гаврило Шкляревич, кандидати в ревізійну раду – акмангитські селяни Яків Новгородов і Сергій Ткаченко та михайлівський селянин Іван Гарбар [36]. Сільський банк проіснував до 1940 року.

Кошторис витрат на утримання Акмангитського волосного управління на 1900 рік:

а) платня: волосному старшині 100 руб.
волосному писареві 210 руб.
голові волосного суду 100 руб.
діловоду волосного суду 180 руб.
волосному сторожу 40 руб.
сторожу волосної карбегардії 10 руб.
б) на опалення і освітлення 30 руб.
в) на виписку «Губернських відомостей» 5 руб.
д) ...
е) канцелярські витрати 100 руб.
ж) поштові витрати 15 руб.
Разом 795 руб.

Розверстати на сільські громади Акмангита і Михайлівки за числом наявної землі [39].

Волосний старшина Лукіян Толмачевський

Як бачимо, наші предки грошей не тринькали!

Про стан шляхів сполучення

Фрагмент карти Аккерманського повіту 1907 р.

У 80-ті роки XIX ст. кам’яні мости між Татарбунарами і Акмангитом через річки Кундук (Когальник) і Сарата на колишньому поштовому тракті були вже повністю зруйновані і знесені паводками. На побудову нових мостів у земства не було грошей.

Коли саме мости були відбудовані в дерев’яному варіанті – установити не вдалося. Принаймі, до кінця XIX ст. всі транспорти пересікали обидві річки бродом по всипаному щебінкою дну.

Це було можливо не за будь-якої пори. Занедбані були і греблі між Акмангитом і Сергіївкою на 8-й версті (Глибока балка), на 11-й версті (Сариярська балка) і на 15-й (Улентирівська балка).

Натуральну дорожню повинність селяни відбували на поштовому тракті із Сарати в Татарбунари по Кундукській долині. Там, за 5 верст до Татарбунар, цей тракт пересікав річку по кам’яному триарковому мосту, збудованому інженером-архітектором Курковським 1875 року. Цей міст, названий у народі білим, був окрасою округи і трохи нагадував римські акведуки [24, 30].

Військова повинність наших селян

Після вводу нового статуту про військову повинність 1874 року всі наступні війни відбувалися за участі й наших селян.

У російсько-турецькій війні 1877-1878 років брали участь відносно небагато мешканців села. Одного з них – Василя Андрійовича Лавреку, діда Теребчика – я пам’ятаю. У 30-ті роки він ганяв колотушкою шпаків на базі (виноградникові). Увесь білий, босий, на вилинялій латаній сорочці теліпалася срібна медаль, на якій я прочитав невідоме мені тоді слово «Плевна» (мабуть, за штурм Плевни).

Терентій Миколайович Гросул

У російсько-японській війні 1904-1905 років взяли участь більше наших сельчан. Майже всі вони одержали по 10 десятин землі на Абрамовичевому полі. Серед них:

Божко Микола Петрів;
Божко Іван (помер дома від ран);
Гросул Семен Григорів;
Гросул Терентій Миколаїв;
Влащицький Іван Олексіїв;
Вакаренко Спиридон Федорів;
Заболотний Костянтин Антонів;
Сивокінь Іван Захарів (загинув у цій війні);
Череватий Іван Авксентіїв.

Про останнього в селі ходили легенди. Мав богатирську будову тіла і 8-пудову вагу. Нахвалявся, що насаджував на штик по 5 японців і перекидав через плече.

У Першій світовій війні 1914-1917 років брали участь вже сотні наших сельчан. Імена тих, що загинули в цій війні, були викарбувані на кам’яному хресті-стелі із церковної огради. Куди подівся той камінь після погрому церкви?

Пощастило встановити імена деяких учасників, відзначених Георгіївським хрестом:

Губенко Ілько Лук’янів (Кутуман);
Гойман Василь Петрів;
Лаврека Данило Василів;
Литянський Трохим Сергіїв;
Сивокінь Григорій Захарів;
Спиній Костянтин Іванів (псаломщик);
Федорів Петро.

Побували в німецькому полоні:

Лісний Петро Костянтинів – кілька разів тікав. Його ловили і карали в карцері – винаході німецького генія. Карцер являв собою бетонне приміщення кубічного об’єму з ребром 120 см. Випростувати тіло неможливо. Бетонну долівку заливали водою на 5 см. Після кількаденного перебування в такому карцері людина ставала живим трупом, не здатним рухатись, а на майбутнє була приреченою на тяжкі хронічні хвороби.

Сивокінь Григорій Захарів випробував на власній шкірі принади німецького полону. Звільнившись, він привів із собою товариша по нещастю, безрідного Ярошевича, який оженився десь у нашому селі.

Зазнали німецького полону Бакуменко Аврам Василів, Лисецький Андрій Максимів та багато інших.

Я виріс на очах учасників Першої світової, це покоління мого батька. Вони не були звичайними селянами. Пройшли всі брами пекла, мерзли і годували вошей в окопах, зазнали злочинних німецьких газових атак, наслухалися пропагандистів різних політичних напрямків, браталися з солдатами противника. Горді і непохитні, не підвладні дріб’язковим мирським спокусам, вони доживали свій вік як останні апостоли правди.

Андрій Максимович Лисецький

Варто нагадати деякі імена.

Яків Семенович Гросул – син заможного селянина, після тривалих роздумів став переконаним прибічником соціалізму. Його не любила влада – цькували чорносотенці. Жив тяжко і правдиво. Разом із дружиною Антоніною Іванівною мужньо пережив загибель двох улюблених синів – старшого Михайла, який нелегально перейшов Дністер, щоб продовжити навчання в Радянському Союзі, і загинув у лабетах Єжовських яничар, і Якова – хлопця складної воєнної долі, який загинув на фронті за три місяці до кінця війни.

Андрій Ксенофонтович Цигульський – служив на флоті в Севастополі. Протягом життя зберігав у пам’яті бойові й ходові характеристики майже всіх кораблів флоту, імена командного складу. Всі бойові дії описував із протокольною докладністю. Був учасником затоплення 18 липня 1918 року лінкора «Свободная Россия» разом з іншими дев’ятьма бойовими кораблями у Цемеській бухті під Новоросійськом. Говорив він і мислив як вправний флотоводець.

Їх було так багато, мудрих і поважних, вартих пам’яті нащадків!

Солдати поверталися з фронтів Першої світової з переконанням, що людство більше не допустить кровопролиття в інтересах амбіційних верховодів і міжнародних монополій, що їхні нащадки не знатимуть страждань, які випали на їхню долю.

Як гірко вони помилялися!

Господарська діяльність вільних селян

Позбувшись статусу військовозобов’язаних регулярного війська, мешканці села ще тривалий час (до четвертого покоління) називали себе козаками і ладні були схопити за барки будь-кого, хто намагався принизити їх словом мужик. Зовнішньо вони відрізнялися від мужиків виправкою, добротними чоботами і неодмінним козацьким картузом. У всьому іншому поділяли з мужиками долю малоземельних селян з усіма їхніми проблемами.

Уже на кінець ХІХ ст., внаслідок зростання внутрішнього споживання і попиту на зерновий хліб (пшеницю) на ринку, вся земля, крім толоки, була розорана і введена в господарський обіг. Удосконалилися знаряддя обробки землі. Відтоді основним тяглом стали коні, воли вже не відповідали темпам часу.

Сіяли вручну під плуг, слідом волочили бороною, а через деякий час коткували дерев’яним котком у парокінному запрягу, для ущільнення ґрунту, руйнування ґрунтової кірки і скорочення поверхні випару.

Косили косами з грабками, скошений хліб складали в копиці (снопів не в’язали). Перевозили пшеницю на тік гарабою3 – возом із довгою розворою (мабуть, у 3-4 сажні) і високими бічними драбинами, підпертими під гайки колісної осі люшнями. Драбини наверху укріплялися між собою крижівницями. На таку гарабу набирали пашні з півдесятини.

Обмолочували (гарманували) на ґрунтовому току круглого обрису діаметром до 8 сажень прогоном пари коней, запряжених у камінний гранчастий коток. Іноді до котка чіпляли прикручену дошку – волокушу – з кремнієвими ножами, для нарізання соломи на січку. За один ряд настеляли дві гараби пашні і за день вимолочували. Перевертали гарман дерев’яними вилами, так само знімали солому, щоб не подряпати тік. Згортали полову з зерном у ворохи, віяли і чистили зерно на віялці з ручним приводом і набором решіт. Полову накладали у таргу вилами баштермаки і переносили в половник. Зерно мішками на горбу носили на горище.

Кукурудзу (папушою) сіяли за плугом у борозну і пригортали подвійним проходом двохлемішного плуга. Це називали сіяти в четверту скибу, ширина міжряддя складала приблизно 1 аршин (70 см). Міжряддя проорювали плужком на три лапки в однокінному запрягу. Ряди прашували, відстань між стеблинами залишали не менше ⅔ аршина. Ламали кукурудзяні качани на пні, а вдома сушили і теребили вручну. Лужання (кукурудзяні стебла) зрубували сапами, перевозили і складали у скирту. Взимку ним годували овець і корів, а переїди (чиклежі) йшли на паливо.

Окрім зернових, селяни вирощували на городах картоплю, столовий і фуражний буряк, баштанні культури – все для внутрішнього споживання. Врожаї були скромними (без добрив), колоскові давали в середньому 50-60 пудів з десятини, кукурудзи – 80-100 пудів.

Користуючись опублікованими цінами і статистичними матеріалами, спробую відтворити становище селянської сім’ї з п’яти осіб за станом на кінець ХІХ ст. Сім’я зберегла свій козацький пай – 12 десятин.

Таким економічним осередком була сім’я мого діда – світлої пам’яті Івана Автономовича Босенка.

Сім’я мала: землі орної – 10 десятин;
толоки – 2 десятини;
коней – одну пару;
корову – одну;
овець – 10;
свиней – дві;
птиці – до 100.
Реманент: віз із приладом для гараби – 1;
плуг двохлемішний – 1;
плужок на три лапки – 1;
борона – 1;
коток дерев’яний – 1;
коток камінний молотильний – 1;
віялка – 1.

Структура посіву, врожай та його використання

Зайнято під Десятин Врожай у пудах Ціна в рублях Резерв на посів Внутрішнє споживання Надлишок
з 1 дес. усього 1 пуд усього пудів руб.
Озиму пшеницю2,5601500,81121201003024
Ярову пшеницю150500,814184234
Ячмінь4502000,448840160
Кукурудзу2801600,447141005625
Город-виноград0,5для внутрішнього споживання
Толока2випас корови та овець
Усього125603217236012883

Внутрішнє споживання зернового хліба:

на харч сім’ї (5 осіб по 20 пудів)– 100 пудів пшениці;
на фураж коням (2 коня по 80 пудів) – 160 пудів ячменю;
на фураж корові, вівцям, свиням– 75 пудів кукурудзи;
на корм птиці– 25 пудів кукурудзи.

Щорічні господарські витрати сім’ї на придбання реманенту, купівлі одягу і взуття, оплату податків – 200 рублів.

Дохід:

а) реалізація надлишків зерна– 83 руб.
б) продаж одного кабана– 15 руб.
в) продаж приплоду корови (кобили)– 10 руб.
г) продаж ягнят, шкір, вовни– 10 руб.
д) прибуток від птахівництва– 20 руб.
е) прибуток від візництва– 20 руб.
ж) послуги безкінним– 10 руб.
Разом– 160 руб.

Як бачимо, при середньому врожаї прибуток не покривав витрат (мінус 40 руб.). Доводилось обмежуватися в харчах, одязі тощо.

На оренду чи купівлю землі грошей не було навіть у високоврожайні роки. Для рентабельного селянського господарства 12-ти десятин землі було замало.

Мій дід розділив свій пай (12 десятин) між двох синів та дочкою. Як вони будуть зводити кінці з кінцями? У столипінському аграрному законі 1910 року відповідь не простежувалася.

Дід за життя ще не знав, що на його вже роздрібнений козацький пай претендуватимуть 9 (дев’ятеро) онуків чоловічої статі. Землі в краї багато, але приватна власність священна. Про її походження з точки зору моралі й законності ніхто не згадує.

1914 року вибухнула Перша світова війна, селян відправили на фронти проливати кров та вмирати за віру, царя і отєчєство. Хіба не своєрідне вирішення аграрного питання?

Отак минала золота пора вільного селянства. Рожеві надії на майбутнє їм не світили.


1 Ревізька душа – це платник податків. У Росії час від часу проводилися переписи з метою визначити кількість осіб, які мають платити податки (Прим. І. Євдокименка).
2 За сучасним адміністративним поділом – район Омської області Росії на кордоні з Петропавлівською та Павлодарською областями Казахстану (Прим. ред.).
3 Гараба – місцевий діалектизм від гарба.

Розробка та хостинг: HostingASP © Copyright www.bilolissia.org Ця адреса e-mail захищена від спам-ботів. Щоб побачити її, необхідно включити Java-Script