Сільська хата Неофіційний сайт села Білолісся

Ordinary mechanical replica watches are affected by the tide. You can use a few layers of toilet paper or a velvet that absorbs moisture to tightly wrap the swiss replica watches. Place it about 15 cm around a 40-watt electric bulb. Bake for about 30 minutes. The steam inside the replica watches uk can dissipate.. Do not directly bake your rolex replica watches close to the fire so as not to heat the watch.
Skip Navigation LinksІсторія>Книга "Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)">Два червневих дні мого покоління

Микола Босенко.
"Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)"

Два червневі дні мого покоління1

На віку мого покоління дві події стали для нас доленосними: возз’єднання Придунайського краю з Радянською Україною і війна з європейським фашизмом. Вони не обійшли стороною і мешканців села Білолісся.

28 червня 1940 року ми із захопленням зустрічали Червону Армію. Наступного дня (саме була неділя) на сільському майдані зібралися молоді, старі й діти. Браталися з червоноармійцями, співали разом українських пісень, танцювали. Лише кілька родин сільських глитаїв не поділяли загальної радості й піднесення.

Лишилися позаду 22 роки жандармського свавілля, суцільної румунізації, позасудових розстрілів і політичних судових процесів в умовах надзвичайного стану. Світло надії осяяло людські обличчя, настала сподівана воля. Через тиждень, знову в неділю, свято на майдані продовжилося. Приїхала група молоді з Татарбунар, аби поділити з нами радість визволення. Один із гостей читав з імпровізованої трибуни вірші Івана Франка, оповідав про письменницю Ольгу Кобилянську. За румунів сидів в ув’язненні разом з легінями з Буковини, вони його і долучили до української письменності (тепер було б цікаво дізнатися, хто це був).

За неповний рік у краї відбулися значні перетворення: усуспільнена земля, націоналізована промисловість і транспорт, забезпечено права на працю, освіту, охорону здоров’я. Створено сотні колгоспів і радгоспів. Побудована залізниця Арциз-Ізмаїл.

Перший колгосп у Білоліссі селяни назвали іменем 23-ої річниці Робітничо-Селянської Червоної Армії (РККА). Весняно-польові роботи 1941 року колективісти провели успішно, навіть засіяли широкий лан нової для наших країв культури – бавовнику. В селі діяла неповна середня школа, її очолив Пилип Васильович Прихненко, він же викладач української мови та літератури. Фізику викладав Антон Павлович Логвиненко – ентузіаст механізації й електрифікації, математику – Костянтин Іванович Павленко, французьку мову – Єфросинія Парфентіївна Лободюк. Це були справжні педагоги. За умови відсутності підручників у більшості школярів вони докладали багато зусиль для засвоєння учнями навчальних програм. У школі приділялась увага фізкультурі і спорту. Сільські діти вперше освоїли турнік, правила гри у волейбол та футбол, здавали норми на оборонні значки. При школі діяли гуртки: драматичний – під керівництвом Костянтина Олексійовича Негіна, і хоровий – під керівництвом Єфросинії Парфентіївни Лободюк.

У селі майже повністю було ліквідовано неграмотність дорослого населення. Сільський клуб став осередком пропаганди передової культури і дозвілля молоді. Кращі учні продовжили навчання і досягли успіхів у науці і техніці.

На жаль, була і зворотна сторона тогочасного буття. Селяни були обкладені тяжкими податками на постачання м’яса, молока, яєць, вовни тощо. Навіть суворо заборонялося смалити (обпалювати) шкіру заколеного кабана, треба було здавати її в заготсировину.

Чистка населення від ворожих елементів провадилася закрито, часто з порушенням законодавства і моральних норм. Діяли трибунали Одеського військового округу, трійки, інші каральні установи.

У ніч з 12 на 13 червня 1941 року із села насильницьки переселені (депортовані) у віддалені райони Союзу понад 20 родин. Крім справжніх глитаїв, до переселення потрапили й кілька родин незаможних селян (серед них – родина Якова Авксентійовича Череватого) і вчителів: улюбленця учнів Костянтина Івановича Павленка та вчителя вечірньої школи Георге 3. Думітру. Через кілька днів був заарештований учитель Володимир Іванович Семчинський. За румунської влади він зазнав переслідувань із боку жандармів за симпатії до Радянського Союзу. Такі заходи викликали в населення здивування і осуд.

Після підступного нападу Німеччини 22 червня 1941 року більшість населення усвідомлювала необхідність захисту Батьківщини і була готова на всі випробування, пов’язані з цим загальним лихом, але мобілізаційні заходи відносно місцевого населення чомусь зволікалися.

Ще до початку війни, а саме 16 квітня (на Великдень) і 9 травня з села Білолісся було призвано на перепідготовку до Червоної Армії близько 50 осіб військовозобов’язаних. Вони зустріли війну з перших годин на кордоні річок Дунай і Прут. За свідченням командування, червоноармійці приписного складу з Ізмаїльщини в боях виявляють високу дисциплінованість і самовідданість. Насправді, при відступі армії деякі з наших порушили присягу і втекли до сім’ї й дітей. Не будемо їх суворо засуджувати, адже їхній вибір був складний, а слабкість миттєвою.

Лише один із них став лакизою румунських окупантів і проливав безвинну кров односельців. У сім’ї не без виродка. Люди його прокляли. Більшість земляків залишилися вірними присязі і взяли на свої плечі тягар довготривалої і кровопролитної війни.

Вони захищали Одесу, Миколаїв, воювали в Криму, під Харковом, захищали Москву і Сталінград, воювали на Курській дузі, добивали фашистського звіра в його вовчому лігві та в Празі. З тієї першої когорти вояків загинули: Григорій Юхимович Липовий, Архип Олександрович Лоза (1941 року); Порфирій Остапович Стогній і Дмитро Осипович Яценко (1942 року); Захарій Павлович Шуршанов (1943 року); Яків Іванович Губа (1944 року). Сліди багатьох загубились у вирі війни. Вони стали для нас навіки невідомими солдатами.

Повернулися до рідного порогу всім смертям назло Володимир Михайлович Пислар, Андрон Дмитрович Булат, Іван Опанасович Михайловський, Михайло Якимович Пислар, Олександр Михайлович Лисецький, Марко Дем’янович Гниляченко, Андрій Васильович Сулімовський, Григорій Григорович Унгурян, Василь Сильвестрович Пашняк, Олександр Михайлович Колот, Степан Іванович Поляков. Вони сьорбнули ківш лиха, пройшли не один круг війни, не раз побували в самому пеклі, зберегли незаплямованими свою честь і гідність. Всі вони заслуговують доброї пам’яті нащадків. У цьому короткому нарисі не можу не привернути увагу читача до особи Володимира Михайловича Писларя. Насамперед до сім’ї, в якій він зростав.

Його мати – Ликера Миколаївна (у дівоцтві Липова) залишилася вдовою у 36 років з купою дітей у хаті – їх було семеро. Старшому Сашкові минав шістнадцятий, а молодший Володя народився вже після загибелі батька. Як ополченець останнього призову, батько Михайло Данилович, 1875 року народження, загинув 1917 року у бою з німцями на території Румунії. Горе не зламало вдову. Не покладаючи рук, вона працювала в хаті і в школі, за себе і за чоловіка. Навчала дітей хліборобським премудрощам, була для них в усьому прикладом. Від матері хлопці навчилися і як косу клепати та намантачити, і як об’їздити молодого лошака або подоїти корову чи вівцю. Головна ж її наука дітям – зростати доброзичливими, не піддаватися злим спокусам. Попереду на Ликеру Миколаївну очікували нові випробування. У вересні 1924 року румунські карателі розстріляли її сина, Олексія, ще дев’ятнадцятилітнього, ще не розквітлого, який не зазнав ні батьківської турботи, ні дідівської втіхи, за участь у Татарбунарському повстанні. Скільки горя на плечі однієї тендітної жінки! Ликера Миколаївна і цього разу не зламалася, продовжила свій материнський подвиг. У селі про неї казали Ликера – свята жінк. Вже як виросли діти – Вітчизняна війна. Син Володимир Михайлович, якого 9 травня взяли на перепідготовку, залишив удома вагітну дружину Настю. Війну зустрів у Кілії на Дунаї, брав участь у десантуванні на правий берег. Сумні й тривожні дороги відступу вели через Миколаїв, Мелітополь, Маріуполь. Наприкінці 1941 року опинився на Волоколамському шосе під Москвою. Ворог уперше відкотився на захід, а знекровлена частина була відведена в тил на переформування. Скільки тут було снів приємних і тривожних, скільки написано невідправлених листів. 1943 року – Курська дуга, поранення, шпиталь. І знову невідправлені листи. Забуття тільки там, на фронті, в бою. В лютому 1944 року старшина В.М. Пислар під час повернення з розвідки підірвався на німецькій міні. В шпиталі йому ампутували ногу. Серце матері на відстані відчуло біль сина.

Лише на схилі віку Ликера Миколаївна зазналатаки крапельку щастя.

Повернувся з війни син Володя, хоча й без ноги, та сильний духом, не сидів на чужій шиї, знайшов собі роботу, працював багато років. Повернулася з армії і дочка Ніна Михайлівна. Разом із чоловіком Григорієм Григоровичем Унгуряном вони брали участь у захисті Сталінграда. У мирний час подружжя Унгурян очолювали колгоспи, були оббрехані нечесними людьми за життя, а тепер лежать на сільському кладовищі в забутих могилах (дітей не мали).

Повернулися і чотири сина після визволення Європи від німецької нечисті.

9 травня 1945 року ми відсвяткували Перемогу над фашизмом. Здавалося б, чого ще бажати? Але рожеві надії на повоєнну світову гармонію не довго нас тішили. Охочих до панування над людьми і світом не перевелося. І тільки наша воля й розум зможуть приборкати їхнє шаленство.


1Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 66 (7392) від 21 серпня 2002 р.

Розробка та хостинг: HostingASP © Copyright www.bilolissia.org Ця адреса e-mail захищена від спам-ботів. Щоб побачити її, необхідно включити Java-Script