Сільська хата Неофіційний сайт села Білолісся

Ordinary mechanical replica watches are affected by the tide. You can use a few layers of toilet paper or a velvet that absorbs moisture to tightly wrap the swiss replica watches. Place it about 15 cm around a 40-watt electric bulb. Bake for about 30 minutes. The steam inside the replica watches uk can dissipate.. Do not directly bake your rolex replica watches close to the fire so as not to heat the watch.
Skip Navigation LinksІсторія>Книга "Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)">Дзвін пам'яті нехай не згасне

Микола Босенко.
"Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)"

55-річчю Великої Перемоги присвячується...

Дзвін пам'яті нехай не згасне1

Цього року роковини Перемоги збіглися з Проводами – днем пам’яті всіх померлих. Пом’янемо своїх батьків, що породили нас на світ і вивели в люди, передавши в руки естафету поколінь. Пом’янемо братів і сестер своїх, що вже покинули білий світ. Пом’янемо всіх невинно закатованих людожерами нашого століття, пом’янемо тих, хто поліг на полі бою і зостався навіки молодим у нашій пам’яті, хто повернувся з війни і завчасно вмер від ран, хто загинув в аваріях, виконуючи свій людський обов’язок, хто вмер під голоду і відсутності медичної допомоги через соціальну несправедливість, і тих, хто вмер у ліжку на схилі літ, так і не дочекавшись земного щастя! Зрештою і тих, хто наклав на себе руки, зневірившись у людській справедливості.

Дзвін пам’яті нехай не згасне, доки світить сонце в небі, доки живуть люди на землі.

* * *

Тема війни невичерпна, і доки зостаються невідомі людям долі й трагедії або пов’язані з ними події, нам, живим, немає на світі спокою, та й після смерті, мабуть, не буде. Цей неспокій і спонукав мене написати коротко про війну з точки зору жителя села Білолісся, яке, мабуть, не гірше і не краще за тисячі інших сіл в Україні, де війна лишила свій кривавий слід.

22 червня 1941 року війна для нас нагрянула несподівано, хоч ми, юнаки шкільного віку 14-15 років, готувалися до оборони і поздавали норми на всілякі можливі значки – ГТО, ПВХО, ГСО.2 Вважали це звичайною юнацькою забавою, яких у нас було багато. В суботу танцювали в клубі до упаду (хто вмів), а на неділю був призначений спектакль Предложение по Чехову (між іншим, я там – у головній ролі Ломова).

Та через ніч усе пішло шкереберть – війна! А в понеділок по дорозі в Сарату від осколка авіабомби загинув режисер нашого драмгуртка Костянтин Олексійович Негін. Він став першою жертвою війни з нашого села.

Безтурботні романтичні канікули (а скільки всяких вигадок роїлося в наших гарячих головах!) раптом якось потьмяніли, всі плани довелося відкласти. А натомість вимушені були ходити на нічну варту і охороняти від диверсантів місточки на головній магістралі, копати протитанкові рови тощо.

Десь через тиждень після початку війни наряд білоліських підвід перевозив загін прикордонників. Між селом і Татарбунарами обоз піддався нападу ворожої авіації. Червоноармійці побігли в лісопосадку, забувши на підводах свої напівавтоматичні гвинтівки (були такі). Один із візників – дядько Ілько – піддався бойовому азарту і, накрутивши віжки на ручицю й залігши в шарабані на спину, розрядив усі гвинтівки по ворожих літаках.

Це був перший захисник Вітчизни із нашого села! Його ім’я – Ілля Лук’янович Губенко, 1891 року народження, кавалер Георгіївського хреста і медалі За храбрость (реліквії зберігаються в його сина Данила Ілліча).

З ентузіазмом ми сприйняли звістку про форсування Дунаю і зайняття Старої Кілії Червоною Армією. Гадали, що вже скоро дійде черга і до Берліна, бо радянські літаки скинули там перші бомби.

Про оголошену по радіо на початку війни загальну мобілізацію в селі ніхто чомусь не згадував. В армії опинилися тільки ті, кого призвали в травні на перепідготовку.

Невдовзі на дорогах з’явилося безліч возів, які під нападами ворожої авіації прямували на схід. Почалася евакуація. В цей час загинув наш перший шкільний товариш – Іван Семенович Липовий. Неймовірно, але відступ Червоної Армії став фактом.

Ми тоді ще не знали, що румунський маршал Іон Антонеску 17 липня, прибувши у щойно захоплене місто Бєлць, наказав: Населення Бессарабії піддавати перевірці. Підозрілих і тих, хто висловлюється проти нас, – розстрілювати... Ми тоді ще не знали, що священик-фашист Ніколає Ципурдей закликатиме світську владу не шкодувати патронів для бессарабських меншин, і що його бузувірські заклики не будуть засуджені верхівкою румунської православної церкви.3 Ми тоді ще багато дечого не знали.

Через 2-3 дні після відходу червоних (ми ще повернемося) румунське воїнство підтягнуло до границі свої гармати і влаштувало добрячу артпідготовку, щоправда, не по селу, а з перельотом. Наступного дня розсипним строєм із гвинтівками наперевіс героїчно зайняли село. Задиркувато питали роззяв, скільки ще зосталося до Москви. Це було наприкінці липня 1941 року.

Наступного дня жандарми разом із солдатами приступили до виконання наказу свого маршала. Жадоба крові і можливість вислужитися затьмарили їм розум. Першими схопили чотири єврейські сім’ї і розстріляли в кар’єрі за селом. Трупи не закопували. Це був румунський стиль. Серед жертв – старі люди, жінки і малі діти.

Далі жорстокість зростала. Жандармський плутонієр (фельдфебель) Бумба підняв свої старі чорні списки, де значилися всі, хто ще в 20-ті й 30-ті роки сприймав румунську владу без ентузіазму. Серед них учасники Татарбунарського повстання, які після однорічних тортур у Кишинівському тюремному замку були звільнені за відсутності доказів. Дехто був засуджений, відбув покарання в румунських в’язницях і повернувся додому. Всіх було схоплено і розстріляно. Також і ті, хто колись на сільському сході висловлювався несхвально про румунську владу, хто відмовився надати жандармові свої коні та підводу, хто першим записався в колгосп. Притягати цих людей до суду не було жодних підстав: вони відзначалися порядністю й хазяйновитістю. Легше було їх розстріляти: маршал дозволяв...

Розстріли без суду і слідства тривали впродовж усієї тимчасової окупації.4

Ось список односельців, які у 1941-1944 роках без суду прийняли мученицьку смерть від рук румунських недолюдків:5

Прізвище, ім’я та по батьковіМісце розстрілу
1Бей Юхим Григоровичс. Акмангит, у дворі
2Бей Захар ІвановичАкмангитська гора6
3Білий Іван НикифоровичАкмангитська гора
4Горбенко Гаврило Яковичс. Дельжилєр
5Горбенко Тетяна Іллівнас. Дельжилєр
6Горбенко Володимир Івановичс. Дельжилєр
7Колот Василь Трохимовичс. Дельжилєр
8Кравченко Андрій ЮхимовичАкмангитська гора
9Левенцов Кузьма МироновичАкмангитська гора
10Лисецький Іларіон АндроновичАкмангитська гора
11Лисецький Михайло СпиридоновичАкмангитська гора
12Лаврека Костянтин ЮхимовичАкмангитська гора
13Лоза Семен Федоровичкинули в колодязь, коли вели на допит
14Мельниченко Савва Васильовичс. Акмангит
15Мурзин Олександр Архиповичс. Дельжилєр
16Негін Іван Григоровичс. Дельжилєр
17Павловський Сильвестр Дмитровичс. Акмангит
18Павловський Ілля Сильвестровичс. Акмангит
19Скляревич Іван Миколайовичс. Дельжилєр
20Славенко Іван Андроновичс. Дельжилєр
21Судаков Дмитро Вакуловичс. Акмангит
22Сивокінь Дмитро Захаровичс. Дельжилєр
23Берг Йосип Шмулевич (Самойлович)Сариярська балка
24Берг Софія Абрамівна
25Крант Самуїл Григорович
26Крант Бета Йосипівна
27Крант Анатолій Самойлович
28... Овшей (Шика) ...
29... Гольда (Маня) Йосипівна
30Шмулевич Йосип Давидович
31Шмулевич Ципа
32Шмулевич Володимир Йосипович
33Шмулевич Фіма (Юхим) Йосипович
34Негін Костянтин Олексійовичзагинув під бомбардуванням на другий день війни під Саратою
35Лісний Павло Романовичс. Дельжилєр
Горбенко Гаврило Якович та Тетяна Іллівна

Воєнний стан, впроваджений на території Бессарабії впродовж 1941-1944 років, розв’язав руки окупантам для наведення нового порядку. В село був призначений примар (староста) із румунів старого королівства. Його заступник із наших, сільських, мав право лише писати доноси на односельців. Вчителі шкіл, які не пройшли чистку через спеціальну комісію, були звільнені з роботи. Серед них опинилася чудовий педагог Єфросинія Парфентіївна Лободюк. Тільки через те, що за радянських часів по своїй добрій волі керувала шкільним хором.

Пришельці на кожному кроці підкреслювали: Там, де ступила нога румунського солдата, розмовляти лише румунською. Селян замучили підводними нарядами та різними поборами. Був упроваджений в обіг такий собі документиксвідоцтво про етнічне походження. Румуни за походженням користувалися переважним правом при влаштуванні на роботу, навчання, при одержанні ліцензій на відкриття майстерень, магазинів, фірм і таке інше, а в державних установах працювали одні чистопородні румуни.

Чиновники установ громадянського стану організували справжню торгівлю свідоцтвами про походження. За певного хабара чиновник виставляв своїх свідків, які під присягою доводили, що твої предки були щирими румунами, а злі чужинці їх денаціоналізували. Тисячі бессарабців офіційно поміняли або підправили свої прізвища, і це називалося поновленням первісного імені.

Така практика набула широкого розповсюдження 1942 року, коли секретним розпорядженням із Бухареста місцеві примарі (управи) розпочали складати списки громадян нерумунського походження для примусового переселення за Буг. На звільнені таким чином землі в Бессарабії готувалися списки колоністів із Румунії. Бессарабія мала перетворитися, за намірами переможців, на провінцію суцільно мононаціональну.

Пам’ятник мешканцям с. Акмангит, розстріляним румунськими окупантами

Була спроба здійснити переселення. Приміром, однієї темної ночі жандарми схопили Івана Васильовича Яценка (до 1940 року він був примарем села) і разом із сім’єю відвезли на станцію для відправки далі поїздом. Його кум румун К. Бузулой тільки через Бухарест домігся звільнення бранців.

Аж після поразки фашистських військ під Сталінградом і на Курській дузі румуни припинили це безглузде переселення.

Усі роки окупації громадянам Бессарабії не було дозволено пересікати Дністер на лівий берег. Мешканець Білолісся Іван Григорович Підопригора хотів продовжити своє навчання на українському відділенні Одеського університету, та його туди не пускали. Тоді він поїхав у Бухарест і дістав дозвіл, але, повернувшись додому, застав там повістку на призов у румунську армію (такий собі викрут!).

Під час війни повітові прокурори представляли щотижневі звіти Бессарабському губернському прокуророві про морально-політичне і кримінальне становище на місцях за спеціальним питальником, де був розділ про активність українських підпільних організацій у краї. З цього приводу аккерманський і кілійський прокурори відповідали стандартно: мовляв, таких організацій немає – через відсутність української інтелігенції, яку цілком румунізовано ще з довоєнних часів.

Багато білоліських мешканців потрапили до румунських в’язниць за непокірну вдачу і політичні переконання. Серед них молодий хлопець Іван Семенович Лоза, який 1944 року повернувся звідти з відкритою формою туберкульозу та невдовзі помер. Другий хлопець, Федір Пилипович Ткаченко (син відомого в селі музиканта) втік із в’язниці й став югославським партизаном.

Свавілля у вчинках представників поліції і жандармерії не обмежувалося жодними законами чи моральними нормами. Найменша спроба протесту суворо каралася. Ось один характерний епізод.

Адвокат із Кілії Віра Олександрівна Ісаченко намагалася порушити кримінальну справу проти комісарів місцевої поліції за привласнення коштовностей розстріляних євреїв і за влаштування власних гаремів із приречених на смерть єврейських дівчат і молодих жінок. Справу швидко закрили, а сама Віра Олександрівна потрапила до концентраційного табору Вапнярка, звідки ледве вирвалася живою 1944 року. Подвиг цієї мужньої жінки не був належно оцінений радянською стороною, і її було заслано.

У 1941-1942 роках румуни призвали в свою армію хлопців 1919 року народження, але нашим сельчанам як інородцям зброю не довіряли і використовували в тилу як вантажників на військових об’єктах, у портах і на станціях. У 1943-1944 роках додатково призвали хлопців 1923 року народження на подібних умовах. Радянське керівництво помилково вважало їх солдатами ворожої армії і при потраплянні в полон трактувало як зрадників. Так безвинно загинув у Воркуті Василь Лук’янович Лисецький – дуже порядна людина.

Із наближенням фронту в березні 1944 року румуни здійснили евакуацію молоді чоловічої статі 1920-1926 років народження. Колона молоді Татарбунарського району на марші до Пруту майже вся розбіглася і ночами нишком повернулася додому. Довелося ховатися в степу в спеціально викопаних індивідуальних норах із вузькою горловиною, замаскованою бур’яном.

Цього часу були спроби відправити в Румунію крупний рогатий скот та вівці. Десь у липні примусово закупили у наших селян 200 корів для потреб армії. Чек на одержання в Галацькому банку грошей вручили примареві румуну. Чи взяв він ті гроші, чи встиг собі привласнити, нам невідомо. Люди зосталися без корів і без грошей.

На четвертий рік війни румуни, відчуваючи наближення відплати, поводилися як шкідливі коти. Звертали свої погляди до англо-американців, від яких сподівалися порятунку. Тих вони не дочекалися, а Сталін їм, ой, як багато простив!

Перекати гарматного грому десь на Дністрі 20 серпня 1944 року сповістили про наступ Червоної Армії. В небі безроздільно панувала червонозоряна авіація.

23 серпня вулиці села були заповнені безладно відступаючим румунським воїнством, що рятувалося втечею. Якраз цього дня їм перегородила дорогу радянська мотопіхота на татарбунарському мосту, і вони заметушилися, як очманілі. Цього разу шукали дорогу не на Москву, а на Бухарест (іронія долі!).

Несподівано на вулиці, що тепер називається Першотравневою, з’явилися два вершники в маскхалатах і в радянських морських кашкетах. Скакали вони від центра в сторону північної околиці, прокладаючи собі дорогу короткими автоматними чергами і гранатами. Румуни розбігалися по дворах і городах, дехто піднімав догори руки.

Герой Радянського Союзу Микола Володимирович
Терещенко

Через багато літ я дізнався, що це були офіцери 83-ої бригади морської піхоти майор К.Т. Хетагуров і старший лейтенант М.В. Терещенко. Останньому не вдалося вибратися із села, він загинув на околиці. Поспіхом писарі перекрутили незрозумілу їм назву села Акмангит (по-народному Мангит) і написали, що офіцер загинув у районі населеного пункту Магніт. Указом Президії Верховної Ради від 24 березня 1945 року за мужність і героїзм, виявленні при форсуванні Дністровського лиману, в боях при звільненні сіл Байрамча і Каїр, за особисту відвагу старший лейтенант Н.В. Терещенко удостоєний звання Героя Радянського Союзу (посмертно) [59].

У ніч на 24 серпня німецька дивізія спробувала прорвати кільце оточення на татарбунарському мосту. На ранок румунські полки вишикувалися в колони на толоці під горою і під білим прапором попрямували назустріч радянським військам. Німці почастували їх у спину мінометним вогнем, та за кілька годин і самим довелося підняти руки.

24 серпня, рановранці в село ввійшла радянська піхота. До вечора над селом тихо лунали українські пісні та Катюша, яка обіцяла солдатові зберегти любов.

Через три дні глашатай із дзвоником оповістив село про мобілізацію чоловіків 1900-1926 років народження. Всім без повісток з’явитися 28 серпня в Татарбунари. Там комісія перевірила наявність у кожного двох рук, двох ніг, двох очей і однієї голови і визнала всіх придатними до служби. Таких із Білолісся набрали 450-500 осіб. До кінця дня лейтенант Макуха оголосив нам, що ми всі солдати, здається, 200-го армійського запасного полку.

Першого вересня наша необмундирована рота автоматників разом з усім полком покинула Татарбунари і попрямувала на захід навздогін німцям. Стояла нестерпна спека, взуття на ногах абияке, дехто взагалі босий, баклаг для води у нас не було. Як побачили десь якусь калюжу, ламали стрій і бігли, як божевільні, щоб доторкнутися сухими губами до чогось мокрого.

Привали були короткими: чотири-п’ять годин вночі і два денних по одній годині. Тих, хто валився з ніг і не міг більше рухатися, садовили на селянські підводи, відвозили вперед на 10-15 км. Там вони відходили, і по прибутті колони знову ставали в стрій.

Через три ночі прибули в румунське місто Браїла, де лежма лежали на землі цілу добу, вже не воліючи ні їсти, ні пити.

Напередодні в дорозі під Галацами поховали нашого односельця Мологу Михайла Григоровича, чудову людину. Він на ходу впав, заллявся кров’ю і помер. Хлопець був хворий, а комісія, що визнала його придатним до служби, була або сліпою, або п’яною.

Із Браїли нас перевезли поїздом до міста Слобозія Яломіцького повіту. Там був табір для радянських полонених, і наш полк поповнився ще кількома тисячами тепер вже колишніх бранців. Про цей табір слід сказати два слова. Після того, як 23 серпня румунська армія повернула зброю проти німців, військовополонені разом із румунами перегородили дорогу німецькому війську на Бухарест і героїчно тримали оборону до 31 серпня, до прибуття радянської танкової колони. Серед військовополонених були вбиті і поранені.

Тут, у Слобозії, нас обмундирували в угорські шинелі й пілотки кольору хакі та озброїли російськими гвинтівками-трьохлінійками, які завалялися в румунських арсеналах ще з Першої світової. Тут ми склали присягу, навчилися ходити в строю і виконувати команду на руку!, на плече!. Було тяжко і голодно, але ми не ремствували, настрій був патріотичний, рвалися в бій!

Був ще один переїзд поїздом у південно-західну частину Румунії, звідти вже окремими маршовими ротами прямували на передову.

Воювали наші хлопці завзято. Войовничий запал зберегли, мабуть, у генах від предків козаків. Та й фашисти залили їм сала за шкіру і зробили безпощадними. Про це свідчать численні бойові нагороди, одержані за короткий термін.

Орденом Слави різних ступенів нагороджені: Опанас Михайлович Албул, Олексій Михайлович Вакаренко, Федір Семенович Гросул, Юхим Григорович Лаврека, Олексій Лук’янович Левенцов, Георгій Якович Череватий.

Орденом Вітчизняної війни II ступеня – Андрон Дмитрович Булат.

Орденом Червоної Зірки нагороджені: Михайло Олексійович Байрак, Андрій Никифорович Стогній.

Медаллю «За отвагу» нагороджені: Михайло Олексійович Байрак, Яким Васильович Білий, Василь Іванович Босенко, Андрон Дмитрович Булат, Федір Семенович Гросул, Федір Кирилович Колот, Юхим Григорович Лаврека, Гурій Іванович Руденко, Валентин Дмитрович Стогній, Георгій Якович Череватий.

Ці дані далеко неповні.

Георгій Якович Череватий, 1924 року народження, із репресованої 1941 року білоліської сім’ї Якова Авксентійовича Череватого з сибірського заслання добровільно пішов на фронт і закінчив війну орденоносним старшиною.

Війна – не тільки героїзм, подвиги й перемоги, війна – це насамперед жертви. Із 500 мобілізованих білоліських мешканців додому з війни повернулися менше половини, і майже всі поранені та скалічені. Решта полягли на полях Угорщини (переважно), в Будапешті, на Балатоні. І це все за якихось 7-8 останніх місяців війни.7

Хоч і кажуть люди, своєї долі на минеш, та пізній розум ладен посперечатися з приказкою. Більшість із нас потрапили на фронт без елементарної військової підготовки й озброєними абияк. У нашому взводі, який складався в основному із південно-бессарабських українців і частково із колишніх військовополонених, не було касок, саперних лопаток, протитанкових гранат і пляшок з горючою сумішшю. Ворожі танки чавили гусеницями нас, неокопаних, тільки кістки тріщали. В жовтні і листопаді ми ще не мали фуфайок, не мали плащпалаток, хоча вже сікли холодні дощі. Часто піднімалися в атаку без артпідготовки, без кулеметної підтримки. І ми не були штрафниками...

Пізніше я дізнався, що трупами таких, як ми, необмундированих батальйонів укрита вся Україна від Харкова до Карпат.

Виявилося, що перебування на окупованій ворогом території – тяжкий гріх, який необхідно спокутувати. І власною кров’ю нам не вдалося змити з лоба тавро перебування. Ще довгі роки ця графа в анкетах нагадувала нам (за наслідками) румунське свідоцтво про походження. Ще гіршою була доля колишніх військовополонених, які, сплативши данину крові після полону, не були застраховані після війни від засуджень, переслідувань, заслань. Між іншим, один із них – узбек Шаріпов, з ризиком для власного життя виніс мене із поля бою. Він був віртуозно спритним і щедрим на добрі вчинки. Мені невідома його подальша доля.

Рідко в якому селі у всій Україні доводилося бачити такий довгий меморіальний список. Серед загиблих багато молодих хлопчаків 1925-1926 років народження, які, мабуть, ще не встигли доторкнутися дівочих уст. Загинув на фронті товариш по школі 18-річний Білий Гаврило Іванович. Природа наділила його хистом художника і делікатністю незвичайною. За румунської влади через бідність він не зміг продовжити навчання і з 12-ти років пішов у найми. Недарма кажуть, що Бог забирає кращих.

Не можу не згадати щирого патріота і хлопця складної воєнної долі Якова Яковича Гросула. Він пропав безвісти 20-річним за три місяці до кінця війни.

Хіба в замітці можна назвати всі жертви? А вони всі достойні доброї пам’яті. Скільки талантів, скільки гарячих сердець, скільки роботящих рук поглинув ненажерливий молох війни! Скільки нездійснених добрих справ! Скільки ненароджених розумних істот не продовжили рід людський!

Як тут не згадати особливо трагічні випадки воєнних втрат по Білоліссю.

Загинули три брати Вакаренки: Яків Михайлович, 1905 року народження, Павло Михайлович, 1908 року народження, і Василь Михайлович, 1914 року народження; три брати Шевченки: Дмитро Петрович, 1909 року, Родіон Петрович, 1916 року, і Василь Петрович, 1922 року.

Загинули по два брати з родин: Гетманенків – Іван Дем’янович, 1916 року народження, і Василь Дем’янович, 1925 року; Давидових – Василь Іванович, 1914 року, і Михайло Іванович, 1915 року; Заболотних – Григорій Костянтинович, 1912 року, і Степан Костянтинович; Лаврек – Іван Іванович, 1915 року, і Василь Іванович, 1923 року; Лози – Михайло Федорович, 1915 року, та Іван Федорович, 1918 року; Мурзинів – Опанас Тихонович, 1915 року, і Костянтин Тихонович, 1925 року; Непомнящих – Іван Іванович і Дмитро Іванович, 1925 року; Писларів – Тимофій Артемович, 1914 року, і Петро Артемович, 1921 року; Полякових – Никифор Іванович, 1912 року, і Борис Іванович, 1919 року; Руденків – Василь Петрович, 1914 року, і Олексій Петрович, 1921 року; Слюсаренків – Гаврило Іванович, 1909 року, і Петро Іванович, 1907 року; Снігурів – Захар Гаврилович, 1919 року, і Аркадій Гаврилович, 1926 року; Яценків – Семен Сергійович, 1909 року, і Дмитро Сергійович, 1915 року народження.

Нехай простять ті, кого не згадав.

Загинув у сім’ї єдиний син (перервалася родинна династія): Федір Васильович Драгомарецький, 1909 року народження; Борис Петрович Лаврека, 1925 року; Наум Іванович Лаврека, 1921 року; Георгій Миколайович Липовий, 1924 року; Михайло Андрійович Лисецький, 1919 року; Григорій Маркович Лісний, 1920 року.

На жаль, повний список жертв війни уточняти треба ще довго...

Пам’ятник загиблим у Татарбунарському повстанні та Великій Вітчизняній війні

Прийшов додому сліпим і скаліченим і вмер від ран молодий хлопець тихої вдачі Іван Дмитрович Гульпа.

На війні гинуть солдати, а весь біль утрат дістається їхнім рідним, насамперед страждальницям-матерям. У народі кажуть: не дай, доле, дітей пережити. Багатьох матерів вона не щадила, вони зазнали її гіркоту. Нам не дано уявити або виміряти горе матері, яка одірвала від серця і вирядила на війну свого синочка, свою дитину, свою кровинку, а повернули їй замість сина клаптик казенного паперу – похоронку. А якщо в неї це єдина дитина? А може, забрали в неї усіх синів – двох чи трьох – і не повернули жодного? Ми не точно знаємо число воєнних жертв (який сором!), а матері взагалі випали із нашого поля зору, їх треба було щонайменше причислити до ліку святих великомучениць і ходити до них на поклін.

Не кращою була і доля сирітська. Діти зростали без суворого і доброзичливого батьківського наставляння на добрий розум, не зазнали батьківського піклування під час життєвих негод.

Вдівство – теж не краща жіноча доля. Родинне життя їх тільки поманило і відійшло. Добре, як встигли народити хоч одну дитину, щоб не коротати вік на самоті.

На війні солдат не думав про смерть, він мріяв про щасливе мирне життя після війни у відродженій країні. Лише в День Перемоги, скинувши раптом зі своїх плечей тягар готовності щомиті віддати своє життя, зітхнув із великим полегшенням. Та й здивувався: як це він вибрався живим із такого пекла!

Свою радість стримував, бо не знав, як подивитися в очі матерям, які не діждалися своїх синів. Тепер вже не мріяв – міркував про продовження мирної праці чи перерваного навчання, про влаштування особистого питання, якщо не встиг до війни, та ще про всілякі буденні речі.

Він ще не знав, що вдома на нього чекає інше лихоліття – посуха і голод 1946-1947 років.

Я приїхав додому в село Білолісся в кінці червня 1946 року. На деревах не було жодного зеленого листочка, на полях – жодної зеленої травинки. Все було чорним: земля, дерева, людські обличчя. Не було харчів, не було фуражу для скотини. В кінці 1945 року місцеве керівництво почистило всі селянські горища від зернового хліба під мітлу і відрапортувало про дострокове та надпланове. Тепер люди вже з’їли всю птицю, овець, і настала черга корів і коней. Собаки й кішки або поздихали, або їх теж поїли, як і всі шкіряні паси й шкіряне взуття. Якщо у когось у дорозі падала багато днів негодована конячка, люди накидалися на неї з сокирами і ножами з намаганням відтяти собі більший шмат. І кістки йшли в діло, з них наварювали бульйони. За півгодини од конячки не зоставалося й мокрого місця.

Мій батько встиг поїхати у Ганчешти (Молдавія) кіньми і заробив там два мішки кукурудзи і трохи рапсової макухи. Це спасло нашу велику сім’ю від смерті.

Люди чіплялися за поїзди і їхали світ за очі в пошуках харчів, вмирали в дорозі та на вокзалах. Запізнені урядові заходи вже не могли поправити становище. Після Нового року (1947 р.) почався масовий мор. Закопувати трупи в мерзлу землю не було сили, їх лише присипали. З потеплінням над селом стояв важкий трупний сморід.

У мого батька зосталась одна конячка й корова. Годували їх старою соломою, а скирту перенесли в половник під замок. Розвинулося злодійство. Крали все, що можна було з’їсти. Однієї ночі батько задрімав на мить, і нашу корову вже вивели за ворота. Батько догнав, вхопив її за роги і тягнув назад. Його били немилосердно чим попало і куди попало, та рогів із рук він не випустив. Збіглися сусіди й одігнали злодіїв. Наша корова була врятована. Серед злодіїв були і мої браття по зброї, я їх не засуджую, дехто з них помер від голоду.

Керівництво заборонило медикам вживати слово дистрофія, і ми до сьогодні не знаємо числа жертв голоду. Та є ще живі свідки тої страшної трагедії, про яку ми всі маємо пам’ятати.

Михайло Миколайович Гетманенко

Відбудова зруйнованого війною господарства лягла тягарем на плечі населення, особливо сільського. Тривалий час колгоспники працювали фактично лише за те, що виносили із току в кишенях.

...Згодом життя покращало, могло стати взагалі прекрасним, якби світ не здурів, вірніше, не світ, а верховоди, що демократично узурпували владу над світом і розпочали гонитву озброєнь, у тому числі і термоядерних. Кращі людські голови і кращі руки стали працювати над створенням засобів знищення людей і взагалі нашої колиски – планети Земля. Кращі чоловіки муштруються для знищення собі подібних…

Іван Вікторович Чорнобай

1972 року під час військових навчань загинув мужній льотчик із Білолісся Михайло Миколайович Гетманенко. Відмовився катапультуватися, щоб аварійний літак не впав на німецьке місто. В школі цей хлопець був відмінником навчання і мав рекомендацію в Московський університет, а обрав професію військового льотчика і загинув. На ньому припинилася династія надзвичайно здібної родини, яка через бідність за старих часів не змогла вибитися в люди.

Почалися локальні війни – випробування зброї, Афганістан... Тут, на чужій землі загинув чудовий хлопець із Білолісся Іван Вікторович Чорнобай. Його матері Олександрі Яківні світ став немилим.

Трагічні випадки при виготовленні і випробуванні атомної зброї незліченні, так само як і при поводженні з мирним атомом.

…Отак ми завершуємо XX століття.

Нехай нащадки знають, як ми перемагали і були переможені, вбивали і самі падали вбитими, яку дорогу ціну заплатили за мрію про щастя і волю! Ми не скупилися. Нехай простять нам наші невдачі та промахи. Ми хотіли кращої долі!


1 Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 34, 36 (7148, 7150) від 5 та 11 травня 2000 р.
2 ГТО – нагрудний знак «Готов к труду и обороне СССР», ПВХО – «Готов к противовоздушной и противохимической обороне СССР», ГСО – «Готов к санитарной обороне СССР».
3 Газета «Кишиневские новости» від 25.02.2000 р.
4 У статті «Скривджені, але не скорені» приведений список учасників Татарбунарського повстання, розстріляних без суду та слідства 19 вересня 1924 р. (Прим. ред.).
5 Цей список переданий в оргкомітет з підготовки в Україні «Книги скорботи», де вони будуть увіковічені для нащадків (Прим. ред. газети «Татарбунарський вісник»).
6 Відома також як Татарбунарська гора – частина Кундукського хребта, що знаходиться посередині між Білоліссям та Татарбунарами, звідки відкривається вид на Білолісся та Татарбунари. Тепер на горі знаходяться винзавод та птахофабрика.
7 Із Татарбунарського району були призвані 3,5 тис. осіб, а повернулися лише біля 500 (Прим. І. Євдокименка).

Розробка та хостинг: HostingASP © Copyright www.bilolissia.org Ця адреса e-mail захищена від спам-ботів. Щоб побачити її, необхідно включити Java-Script