Сільська хата Неофіційний сайт села Білолісся

Ordinary mechanical replica watches are affected by the tide. You can use a few layers of toilet paper or a velvet that absorbs moisture to tightly wrap the swiss replica watches. Place it about 15 cm around a 40-watt electric bulb. Bake for about 30 minutes. The steam inside the replica watches uk can dissipate.. Do not directly bake your rolex replica watches close to the fire so as not to heat the watch.
Skip Navigation LinksІсторія>Книга "Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)">Вони випили гірку чашу

Микола Босенко.
"Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)"

Вони випили гірку чашу

(про тернистий шлях бессарабської інтелігенції у 1918-1940 роках)1

Після анексії 1918 року Бессарабії та запровадження на її території режиму політичного терору, румунський уряд прийняв рішення про переселення сюди зі «старого королівства» загону з 80 тисяч переважно неодружених осіб – «солдатів нації», як вони самі любили себе називати. Це були службовці й адміністратори, жандарми і педагоги. Тут вони мали звити свої «родинні гнізда», пустити глибоке коріння і здійснювати широкий план румунізації населення новоздобутого краю.

Більшій частині місцевої інтелігенції – інженерам, агрономам, юристам, лікарям і вчителям – довелося емігрувати в Україну. Тим, що не мали такої можливості, влада запропонувала вивчити румунську мову, скласти присягу на вірність королю, прийняти румунське громадянство та довести свою благонадійність, після чого з невеликою ймовірністю влаштуватися на роботу під пильним наглядом поліції та своїх колег із королівства – метрополії.

Більшість відхилили такі вимоги уряду, вимушено поповнюючи лави люмпенів, бо позбавлялися платні та пенсії. Ось трохи статистики. Префектура поліції Аккерманськсго повіту 8 липня 1919 року доповідала міністрові – делегатові румунського уряду в Бессарабії: ...із числа вчителів повіту і міста Аккерман відмовилися від присяги 132 особи, із них руських (так румуни називали українців) – 64, болгар – 40, молдаван – 15, німців – 7, євреїв – 5, гагаузів – 1 (із публікацій Комунальної установи «Ізмаїльський архів»). Додам, що так вчинили і мешканці села Акмангит Зінаїда Василівна Галузинська, Дмитро Митрофанович Сердюк, Федір Васильович Яламов.

Постійний стан облоги в мирний час на території краю дозволив поліції та жандармерії втручатися в усі сфери громадського життя, в тому числі – в шкільні справи. Архівні документи цього періоду ще не привернули уваги дослідників, а живі свідки подій майже всі відійшли у вічність. Аби заповнити прогалину, потрібні зусилля багатьох краян.

Хочу торкнутися лише побіжно кількох епізодів зі шкільного життя (і не тільки) нашого Аккерманського повіту й села Акмангит за часів румунського господарювання 1918-1940 років.

Дорогий румунський хліб

(справа вчителя Івана Красовського із села Бритівка Аккерманського повіту) [50]

На кущовій нараді вчителів Аккерманських приміських початкових шкіл, що відбулася 30 січня 1921 року в селі Чаїри, вчителька Олена Багдасарова із села Мологи оповідала про стан своєї школи. Приміщення не відремонтоване, не опалюється, вчителі разом з учнями – малими дітьми – збирають у полі бур’ян для опалення класу і носять його в’язками на своїх плечах. Примар (староста) глузує з Багдасарової, не видає платню вже три місяці, четверо її дітей вдома голодують, чоловік помер. Під час занять шеф жандармського поста вдирається до класу, лякає дітей канчуком, робить цінні зауваження, приміром, щодо того, чому в класі немає портрета монарха, докоряє, що вчителька даремно їсть румунський хліб.

При словах румунський хліб присутній на нараді вчитель Іван Красовський кинув репліку: Який румунський хліб? Та ж вони принесли в Бессарабію тільки мамалиґу і квасолю. В залі залунали оплески.

11 липня 1921 року на Івана Красовського було заведено кримінальну справу за наклеп на румунську державу і передано на розгляд військового трибуналу III армійського корпусу (Кишинів).

Були допитані свідки – присутні на нараді вчителі. Ось короткі витяги з їхніх заяв.

Микола Бреєску, румун із Бирлада, підтвердив факт наклепу.

Михайло Денисович, учитель із Турлак, 33 років: ...головуючий Іван Влас припинив недоречну розмову і спрямував її на шкільні справи.

Олена Багдасарова, 32 років, вдова при чотирьох дітях, вчителька із села Мологи: ...примар і шеф жандармського поста переслідують мене і ображають.

Агрипина Куцовей – молдаванка, 30 років: ...про мамалиґу і квасолю не чула, якраз виходила за потребою.

Олена Хустева із Чаїр: ...жандарми не мають права втручатися у шкільні справи, про мамалиґу і квасолю не чула.

Георгій П. Олексієв із Турлак: ...пані Багдасарова мала пояснити жандармові, що ми не вживаємо мамалиґу і квасолю.

Наталія Барбарошіє, молдаванка, вчителька із села Папушой: ...не знаю, чи йшлося про мамалиґу, мене цікавили тільки шкільні справи.

Іван Влас, 36 років, молдаванин: ...скоро не матимеш ні мамалиґи, ні квасолі, бо працюємо без платні!.

Слідство тривало п’ять років!

19 квітня 1926 року вийшла, нарешті, постанова військового трибуналу про припинення судової справи: ...названого вчителя Івана Красовського звільнити з-під арешту, якщо він не обвинувачується в іншій справі.

Викриття «більшовицької організації» в Байрамчі

Префект поліції Аккерманського повіту доповідав 7 травня 1921 року міністрові внутрішніх справ Румунії, що в селі Байрамча (Миколаївка-Новоросійська) розкрита «більшовицька організація». Заарештовано 27 осіб, у тому числі п’ятьох дівчат. Серед заарештованих: директор гімназії Микола Іванов, священик Василь Зусков, гімназисти Олександр Хинкул, Пантелеймон Кочерга та інші.

Під час арешту гімназист Іван Мойсеєв попросив привести його на горище, нібито для того, щоб показати, де сховані листівки. Там він схопив косу і перерізав собі горлянку. Усі заарештовані — інтелігентні і сміливі люди, – констатує доповідач (із публікацій Комунальної установи «Ізмаїльський архів»).

Не знаю, чим закінчився процес над цією групою, знаю лише, що невдовзі гімназію було закрито.

* * *

Архівні документи свідчать про чисельні політичні процеси, що відбувалися в Бессарабії протягом 1918-1940 років. Значна частина обвинувачуваних на процесах складалася із прогресивної інтелігенції – вчителів, священиків, студентів, гімназистів. Вони були надійними союзниками селян і робітників у боротьбі проти соціального і національного гніту.

Та продовжимо розгляд конкретних досьє.

Пошив у дурні

(справа вчителя Володимира Семчинського із села Акмангит) [51]

На урочистих зборах з нагоди святкування роковин возз’єднання Молдови та Валахії, влаштованих у приміщенні народного дому колективом Акмангитської сільської школи 24 січня 1938 року, за дорученням дирекції школи з доповіддю виступив учитель, уродженець цього села Володимир Семчинський.

Після закінчення доповіді вчитель Костянтин Бузулой зі старого королівства на правах старшого брата зробив йому в гострій формі низку гучних зауважень: мовляв, у доповіді не було розкрито найважливіші моменти румунської історії, але були розвинуті нездорові теорії і зроблені фальшиві висновки, не було проголошено здравицю на честь короля.

Василь Бузулой, на той час директор школи, строчить доноси: шефу жандармського поста (цей конфіскував текст доповіді – речовий доказ!), у шкільний інспекторат, шефу жандармської секції в Татарбунарах, в Аккерманський повітовий жандармський легіон, до військового прокурорського нагляду III армійського корпусу (Кишинів).

У доносах учитель В. Семчинський характеризувався як несвідомий елемент, який (о Боже!) прагне принизити сяйво корони. Розпочалося, як водиться, слідство.

Головні скаржники, соціал-демократ Костянтин Бузулой і його племінник заклятий реакціонер Василь Бузулой, – обидва румуни і обидва акмангитські зяті, у своїх довгих письмових заявах показали, що в промові В. Семчинського фігурують такі крамольні слова, як ...в об’єднанні румунів велику роль відіграв народ, не згадується ні єдиним словом про заснування королівської династії та про її славетних представників і видатну їхню роль в історії румунів, що тон, яким було виголошено промову, не відповідав величі моменту і не міг викликати у молоді почуття національної гордості за свою батьківщину і таке інше.

Не забули наголосити, що дія відбувалася в селі, де мешкали національні меншини, а це накладало на доповідача особливу відповідальність.

Семчинський Володимир Іванович з класом

Свідки, присутні вчителі Георге Думітру, Костіна Єфросинія, Панаїт (Байрак) Марія, Балан Лідія написали ухильні заяви, в яких відмічали як позитивні, так і негативні моменти доповіді. Учителька Єфросинія Лободюк заявила, що вся промова точно відповідала історичним подіям.

Нарешті обвинувачений В. Семчинський зізнався, що текст доповіді він скопіював слово в слово із надрукованого в періодиці виступу з такої ж нагоди роком раніше одного високопосадовця з Бухареста й запропонував слідчому порівняти тексти.

Військовий прокурор розгубився від несподіваного повороту справи. Шкода йому було своїх хлопців, донощиків, які так необачно пошилися в дурні. Так їм усім хотілося запроторити в тюрму цього зухвалого рутена2, який посмів перехитрити щирих патріотів. Але підстав для ув’язнення не було.

21 серпня 1938 року прокурор напише: ...маючи на увазі, що вищеназваний зробив це упущення ненавмисне, тільки від хвилювання, що ним володіло.., справа може бути закрита через відсутність будь-якого злочину.

Настала черга В. Семчинського порушити в суді справу проти Василя Бузулоя за наклепницький донос.

Володимир Іванович Семчинський, 1904 року народження, і його дружина Марія Тимофіївка (у дівоцтві Майборода) зазнавали у ті часи всіляких утисків і гонінь із боку жандармів і шкільного керівництва за свою незалежну і принципову позицію з питань громадянського обов’язку сільського вчителя, за співчуття й підтримку скривджених селян.

Як запідозрюваного в антидержавній діяльності Володимира Івановича піддавали попередньому ув’язненню під час виборів у румунський парламент, щоб (не дай Бог!) не накоїв якогось лиха, адже недаремно він регулярно слухає концерти українського радіо з Києва.

Все це не перешкодило вже за радянських часів у перші дні війни 25 червня 1941 року органам НКВС заарештувати В. Семчинського і відправити його до білих ведмедів, звідки він повернувся аж 1944 року.

Помер В. Семчинський 5 січня 1972 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Односельці старшого покоління добрим словом згадують подружжя Семчинських за їхню доброзичливість і людяність. А ще вдячні їм за те, що вони народили на світ і виховали першого з Білолісся університетського професора Станіслава Володимировича Семчинського, внука безземельного селянина і шевця Івана Антоновича Семчинського із козацького роду.

* * *

Безглузда і дика боротьба з антирумунською діяльністю велася на території Бессарабії в багатьох напрямках, охоплювала православну церкву і просвітні установи.

Справа священнослужителів [55]

21 травня 1938 року Аккерманський повітовий жандармський легіон направив у військовий трибунал III армійського корпусу справу на священика Бабина Георгія, 67 років, і псаломщика Калтаренка Ананія із села Будаки, які обвинувачувалися в порушенні наказу командувача III корпусу про заборону відправляти церковну службу російською мовою.

«Просвіта» – під пильним оком поліції [54]

Під пильним оком поліції безпеки (сигуранци) опинився і український народний дім «Просвіта» в Аккермані, що по вул. Міхая Вітязула, 41.

Із моменту свого заснування 16 березня 1936 року цей культурний заклад та його громадський керівник інженер Василь Гетманченко муляли очі представникам влади.

Неодноразово на Гетманченка заводилися кримінальні справи, і він був змушений доводити напівписьменним агентам і високим судам, що періодика українською мовою із «Просвіти», як то: «Діло», «Життя і знання», «Світ дитини», «Неділя», «Рідна мова» та інші – дозволені румунським директоратом преси і міністерством іноземних справ.

У липні 1937 року невсипуща сигуранца вилучила і конфіскувала на пошті посилку, адресовану Аккерманській «Просвіті» із Харбіна (Маньчжурія). В ній були такі антидержавні матеріали: фотографії українських підпільників Миколи Лебедя, Миколи Клінішина, Ярослава Карпенця і Дарії Гнатковської, засуджених у Польщі за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Б. Перацького; брошура «Далекий схід», видана 1936 року в українській колонії Харбіна; десять поштових листівок (карток), на яких зображена карта України в межах, зафіксованих українськими науковими колами, і яка включала Бессарабію, Буковину і частину Марамореша, інші друковані матеріали.

Це викликало ще більшу підозру до Василя Гетманченка і активіста «Просвіти» Іллі Гаврилюка із Шабо. Виявилося, що цей Гаврилюк, як активіст цараністської партії різко виступав за впровадження української мови в школах Аккерманського повіту, де українське населення складало 80 відсотків.

13 серпня 1938 року у «Просвіті» вчинено черговий обшук і знову – заведення чергової кримінальної справи.

Між іншим, інженер Василь Гетманченко, який мешкав у Аккермані по вул. Беліковича, 47, захоплювався малюванням і часто на етюдах зустрічався з таким самим аматором малювання, учнем учительської семінарії із села Акмангит Іваном Підопригорою. Інженер суттєво допоміг учневі осягнути багато тонкощів цього мистецтва. Відвідини «Просвіти» учнями вчительської семінарії були суворо заборонені під загрозою виключення, і етюди на території старовинної фортеці Аккермана були єдиним способом спілкування двох прихильників українства.

* * *

Наведені епізоди – лише одна крапля із гіркої чаші, яку наша інтелігенція випила сповна під час чужинського свавілля. Та хіба завершився на цьому її тернистий шлях? Перед страдницьким і жертовним її подвигом низько схиляю голову...


1 Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 74 (7085) від 22 вересня 1999 р.
2 «Рутенами» румуни зневажливо дражнили українців.

Розробка та хостинг: HostingASP © Copyright www.bilolissia.org Ця адреса e-mail захищена від спам-ботів. Щоб побачити її, необхідно включити Java-Script