Сільська хата Неофіційний сайт села Білолісся

Ordinary mechanical replica watches are affected by the tide. You can use a few layers of toilet paper or a velvet that absorbs moisture to tightly wrap the swiss replica watches. Place it about 15 cm around a 40-watt electric bulb. Bake for about 30 minutes. The steam inside the replica watches uk can dissipate.. Do not directly bake your rolex replica watches close to the fire so as not to heat the watch.
Skip Navigation LinksЛюди>Відомі та видатні люди>Любов Горбенко

Любов Михайлівна Горбенко

Учитель української мови та літератури

Л.М. Горбенко

Лілія Кушніренко (11-й клас, Білоліська ЗОШ).
Стаття "Повернутися додому ніхто не сподівався",
опублікована в газеті «Колхозное слово»,
№ 50 (7376) від 22 червня 2002 р.

...В центрі нашого села є скромний будиночок. Дивиться він двома віконцями на людей, що ходять повз нього. Біля нього - висока акація, ніби вартовий. Зацвітає вона в кінці травня і ніжний аромат наповнює всю вулицю. Часто можна побачити, як з невисокого ґанку, повитого хмелем, сходить бабуся, виходить на вулицю, постоїть, а потім сідає на лавочку біля воріт. Хто не йде, обов'язково вклониться їй і привітається:

- Добрий день, Любов Михайлівно! Як здоров'я?

- Добрий день! Добре! Спасибі! - всміхається вона.

Хто ж вона, ця бабуся?

...Звенигородщина - чарівний куточок. Це тут народився наш Великий Кобзар. Це вона дала нам великого Вчителя і Пророка. Саме тут, у селі Водяники на світанку з хати Михайла та Ганни Распутних почувся дитячий плач. А разом з ним прийшло і щастя до молодого подружжя. І лежало воно, те щастя, в яворовій колисці, прикріпленій до сволока, плямкало рожевими пелюсточками маленького ротика та дивилось на цей світ широко розкритими очима. Це була донечка. Молоді батьки назвали її Любов'ю. Сталося це 21 листопада 1920 року.

Росла дівчинка допитливою, мрійливою, закоханою в рідну землю, в людей, що її оточували. Навчалась у місцевій школі. Вчилась добре, багато читала. Улюбленими предметами були література та історія.

1931 рік дихнув майбутнім голодом. Це відчувалось. А родина на той час поповнилась ще двома дітьми: братом Іванком та сестрою Тетянкою. Батькові вдалося (за допомогою профспілки) поїхати на Донбас працювати.

Через деякий час він викликав до себе всю родину. Так вони убереглися від голодної смерті. А коли повернулися в село через два роки, то побачили, що півсела вимерло. Решта мешканців помалу починали повертатися до життя. Знову пішла до школи. Її радо зустріли і однокласники, і вчителі. Вона мріяла стати вчителем. Після школи вирішила вступити до Київського педагогічного інституту на філологічний факультет. Там спіткала невдача. Тоді їй запропонували за результатами вступних іспитів навчатись у Вчительському інституті міста Аккерман (нині Біпгород-Дністровський). Вона погодилась.

...Аккерман зустрів дівчину високими мурами фортеці, легким плескотом лиманських хвиль та привітними людьми. Рік навчання пролетів непомітно. Почалися іспити...

Одного прекрасного червневого ранку в кімнату вбігла однокурсниця, заплакана, розгублена, і помертвілими устами прошепотіла: «Дівчата, війна...».

Світ раптом змінився. Став якимось напруженим, різким і ніби чужим. Зник сміх, замовкли пісні. Тривога шипучою змією розповзлась по будинках, переповнювала місто вщент. Жінки плакали, проводжаючи чоловіків у криваву дорогу.

Про навчання, про іспити вже не думалось. Всі думки її були прикуті до фронту, де відступала наша армія, та до рідної домівки, де залишились близькі їй люди... Чиї побачить вона їх? Особливо і батька та брата, який у цьому році закінчує десятирічку. Зібрала швиденько і речі і вирушила додому. Йшла дванадцять днів. їла вишні, що росли край дороги. Іноді хтось давав щось поїсти. Прийшла змарніла, а виснажена, але щаслива. Встигла! Батько і брат ще були вдома. Через кілька днів проводжали їх на збірний пункт.

...Потяглися тривожні дні очікування листів. А тривога наростала з кожним днем, як снігова лавина. Докотилась вона і до села Водяники. Лавина у вигляді ворожих мотоциклістів у брудно-сірій формі. Окупація? Страшне слово навіть для слуху. Як жити далі? Це питання хвилювало всіх. Та «новий порядок» не примусив себе довго чекати. Вже через кілька тижнів окупанти оголосили перший набір до Німеччини. Спочатку забирали комуністів та комсомольців. Серед останніх була і Люба.

Проводжали всім селом аж за околицю. Той плач, ті зойки та крики ще досі холодять їй душу. Адже повернутися додому вже ніхто не сподівався. По дорозі двічі втікала. Наздоганяли. Жорстоко били. Та вона мовчала. Ні сліз, ні навіть стогону. Тільки біль у душі та ненависть у серці. Потрапила в Баварію, в концтабір під Мюнхеном. Ходили чутки, що будуть вони виготовляти зброю на підземних заводах. Та їй пощастило. Чи не вперше в житті! її та ще кількох дівчат забрала до себе родина фермерів: залишились тут тільки жінки - чоловіки пішли на Східний фронт. Господарі, на щастя, виявились людьми чуйними, навіть листа дозволили написати додому. Щастю не було меж, копи через півроку прийшла від матері відповідь. Звенигородщина була ще під окупантами...

Працювала дівчина у господарів з раннього ранку до пізнього вечора: доїла корів, пекла хліб, прала, прасувала... І так довгих три роки...

Їх визволили американці. Запрошували до Америки. Не погодилась. У голові одне: «Додому! На Україну! Вклонитися рідним! Поцілувати землю! Обійняти вишню край городу!». Приїхала, ходила і не вірила, що вдома навіть боялась незграбно ступати на землю. Щоб не образити її, рідну! Закінчила навчання. Отримала направлення в Біполісся. Сталося це 1946 року. І знову голод. Їхати вже не було куди. Вижила. Школа стала її другою домівкою, колектив - другою сім'єю. Збулася найбільша мрія її життя. Вона - вчитель. Вона заходить щодня в клас, бачить допитливі оченята, навчає їх всьому тому, що сама знає. І в цьому - її щастя.

Білолісся стало для неї батьківщиною. Тут знайшла свою долю. Тут разом з чоловіком Віктором Антоновичем Горбенком (теж вчителем) зростила трьох дітей. Всім дітям дала імена славних українців: князів Олега та Ігоря і княгині Ольги.

...Мама1 часто заходить до старенької вчительки, особливо після того, як не стало Віктора Антоновича. Принесе книгу, посидить, поговорить. Любов Михайлівна завжди рада гостям, завжди привітна. Побувала в неї в гостях з мамою і я.

Невеличка кімната, чепурненька, затишна. На вікнах - багато квітів, на стінах - вишиті рушники. Любов Михайлівна розповідає тихо, задумливо. Згадуючи важкі часи, завжди плаче. Ми сидимо, забувши про запашний чай, що вже давно охолов, слухаємо, затамувавши подих. Любов Михайлівна розповідає:

- Робота вчителя важка. Навряд чи можна її порівняти з якоюсь іншою. Кухар, наприклад, через кілька годин бачить результати своїх турбот. Хлібороб через кілька місяців милується урожаєм, ним вирощеним. А вчителеві треба десятиріччя, щоб побачити результати своєї праці. Адже дати знання своїм учням - це лише півроботи. Найголовніше в учительській праці - виховати Людину.

Любов Михайлівна хвилину помовчала, а потім продовжувала:

- Важке життя мені випало: дитинство забрав голод 1933 р., юність занапастила війна, а старість - вкрала перебудова. Єдина втіха - діти. Часто приїжджають рідні. Учні, спасибі, не забувають. Я багатьох уже й не пам'ятаю. А вони мене пам'ятають. Цим і живу. Цим і щаслива...

Прощаємось з Любов'ю Михайлівною. Вона проводжає нас до воріт, дякує за принесену книжку. Ми дякуємо за гостину.

Мама згадує:

- Гарна вчителька! Скільки знань! Скільки натхнення! З яким почуттям проводила уроки! Читала Шевченкову «Катерину» і плакала прямо в класі. Ми теж не могли втриматись від сліз, дивлячись на неї. Розповідала про знущання Пузиря над селянами, і ненавистю горіли її очі до негідника. Ненавиділи і ми. Хто зна, може, якби не вона, то й я не стала б вчителем. Любов Михайлівна може пишатися результатами своєї праці. За тридцять шість років роботи в школі вона дала путівку в життя не одній сотні учнів. Серед них - лікарі, вчителі, хлібороби, навіть артисти. І зараз, не дивлячись на свої 82 роки, Любов Михайлівна не стоїть осторонь. Цікавиться всім: проблемами школи, змінами в програмі, творами письменників, які раніше не вивчали. Пам'ятай, доню, таких людей, дорожи ними. Вони просто світяться Добром та Теплотою. Цінувати таких людей треба, вклонятися їм до самих ніг. Скільки пережити і не розгубити величі душі та щирості серця - не кожному дано.

Я замислююсь. Справді. Відповідальна робота у вчителя. Він часто забуває про себе, бо змушений думати про інших. І не тому, що цього вимагає професія. Ні! А тому що саме в цьому знаходить Вчитель справжнє щастя своє.

Творцями зазвичай називають письменників, художників, скульпторів. Та рідко де можна почути, щоб назвали творцем вчителя. А він же справжній творець. Бо творить найбільше багатство держави, її надію, її майбутнє - молоде покоління, творить найбільшу цінність на землі - Людину.

...«Закінчилось друге тисячоліття. Ми, сьогодні випускники, стоїмо на порозі третього тисячоліття. Ми повинні набиратися сил, адже нам доведеться взяти на себе всю відповідальність за твоє майбутнє, Україно», - з такими думками заходжу в школу. Підходжу до портрета Тараса Шевченка, пильно вдивляюсь у нього, і здасться мені, що його суворий погляд ніби запитує: «Для кого в світі живете?». Подумки відповідають: «Живу для майбутнього України».


1На момент написання цієї статті мама Лілії Кушніренко - Наталія Митрофанівна Кушніренко - працювала учителем української мови у Білоліській середній школі (Прим. М. Лисецького)

Розробка та хостинг: HostingASP © Copyright www.bilolissia.org Ця адреса e-mail захищена від спам-ботів. Щоб побачити її, необхідно включити Java-Script