Сільська хата Неофіційний сайт села Білолісся

Ordinary mechanical replica watches are affected by the tide. You can use a few layers of toilet paper or a velvet that absorbs moisture to tightly wrap the swiss replica watches. Place it about 15 cm around a 40-watt electric bulb. Bake for about 30 minutes. The steam inside the replica watches uk can dissipate.. Do not directly bake your rolex replica watches close to the fire so as not to heat the watch.
Skip Navigation LinksЛюди>Відомі та видатні люди>Микола Босенко

Микола Єфремович Босенко

Дослідник історії села Білолісся

М.Є. Босенко

Микола Лисецький.
З передмови до книги
Нариси з історії села Акмангит (Білолісся)

Микола Єфремович народився 6 грудня 1926 року в селі Акмангит у селянській сім’ї середняків Босенків Єфрема Івановича та Февронії Федорівни.

Його діди й прадіди були козаками, які служили в Дунайському (Новоросійському) козацькому війську. Його бабуся (по батьківській лінії) інколи розповідала молодому хлопцеві про епізоди козацького побуту тих далеких часів, коли вона сама була ще маленькою дівчинкою. Часто за роботою співала сумних українських пісень.

Його батько, Єфрем Іванович, під час Першої світової війни служив артилеристом у Севастополі та Бресті, а в січні-лютому революційного 1918 року виступав у ополченні проти румунів та білогвардійців.

Життя батьків було тяжким, а самі батьки - надзвичайно працьовитими. Микола Єфремович якось розповідав, що його батько під час жнив працював майже цілодобово: до світанку запрягав коней і їхав у поле, трудився цілий день, а додому повертався далеко за північ. Спав по дві-три години. Миколі Єфремовичу було важко збагнути, як людина могла стільки працювати! Мати також «через роботу світу білого не бачила», вдома і в полі виконувала будь-яку, в тому числі важку чоловічу роботу.

У нечасті вільні хвилини батько любив усій сім’ї читати російські книжки. Він навчив тоді маленького Миколку російської грамоти. І не лише навчив, а й прищепив любов до книжки та писемного слова. А було це в той час, коли окупаційна та ненависна нашим землякам влада вимагала розмовляти лише румунською! У початковій школі Микола Єфремович учився в рідному селі. Викладали, як відомо, румунською мовою. Був дуже здібним учнем, ніколи не обмежувався шкільною програмою і багато займався самостійно. 1940 року закінчив 6 класів (школа в селі була 7-річною).

У червні 1940 року Микола Єфремович радо зустрів приєднання Бессарабії до Радянської України. Скінчилася 22-річна румунська окупація. Школа запрацювала рідною мовою і була переповнена учнями, бо її відвідували не лише діти, а й дорослі. Діти вчилися в тому самому класі, що й останній рік у румунській школі. Микола Єфремович у 6-му класі завзято опановував рідну мову та нові шкільні науки.

А через рік почалася Велика Вітчизняна війна, повторна румунська окупація, репресії, гоніння та розстріли. Під час війни Микола Єфремович продовжував навчання, і 1942 року закінчив семилітку. Пристрасно бажаючи вчитися далі, він повіз документи в Аккерманську гімназію, але їх не прийняли, тому що він мав не румунське прізвище. Коли довідався, що в Кілії теж є гімназія, - вирішив подати документи туди. Батько відмовився везти його, тому, зібравши документи, молодий хлопець вирушив уночі пішки. Коли батько прокинувся і побачив, що сина немає вдома, йому стало жаль хлопця. Він запряг коней, догнав Миколу і відвіз до Кілії. У гімназії його прийняли, зважаючи на хороші оцінки за 7-й клас. Навчання було тяжким, дисципліна суворою. Проте молодий гімназист старався. Зокрема й тому, що знав, як тяжко працюють батьки, аби заплатити за його навчання та забезпечити харчами. 1943 року закінчив 1-й курс і відразу здав екзамени екстерном за 2-й курс. 1944 року закінчив 3-й курс, і того ж року в Ізмаїлі, знову екстерном, здав екзамени за 4-й курс. Закінчивши гімназію й отримавши диплом, голодний і без грошей, сів без квитка на поїзд, аби доїхати до Сарати. Але його швидко висадили, і додому він добирався пішки.

Наближався фронт. Миколі вже було 17 років, і румунські власті його та інших допризовників забрали до Румунії. Групу молоді супроводжував директор школи Бузулой Костіка - добра та справедлива людина. Розуміючи невідворотність перемоги радянських військ, уночі дозволив хлопцям втекти. Перед тим радив їм не вступати до комсомолу та партії. Вдень юнаки ховалися, а ночами крадькома пробиралися додому. До приходу радянських військ Микола переховувався від окупантів на горищі. Невдовзі прийшло визволення.

23 серпня 1944 року Микола Єфремович на своїй вулиці став свідком подвигу двох радянських офіцерів, що визволяли Акмангит від фашистських та румунських окупантів. Про героїв він написав у статті «Дзвін пам’яті нехай не згасне», яку наведено в цій книзі.

М.Є. Босенко на службі в армії, 1945 р.

Одразу після визволення почалася мобілізація до Радянської Армії, і Микола Єфремович у свої 17 років став солдатом. Фронту потрібні були вояки, і радянське командування без будь-якої підготовки, напівозброєних, напівобмундированих, кинуло хлопців у бій як гарматне м’ясо. У першому ж бою Микола Єфремович був поранений у ногу навиліт у районі стегна та контужений. Його виніс з поля бою і врятував, ризикуючи власним життям, колишній військовополонений Шаріпов, узбек за національністю, якого Микола Єфремович більше ніколи не бачив, але вдячність якому зберігав усе життя.

Півроку він лікувався у госпіталі в Румунії, в Трансільванії. Був виписаний із поміткою «непридатний для стройової служби». Рана загоїлася, а від контузії був сильно забитий хребет. Починався туберкульоз хребта.

Під час лікування в госпіталі несподівано для свого командування виявив хороше володіння румунською мовою. Служив у штабах перекладачем з румунської. Пізніше був переведений у Чехословаччину, в Братиславу.

1945 року Миколу Єфремовича нагородили медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.». Перебуваючи за кордоном, він дуже сумував за рідним краєм і мріяв про повернення додому. Довгоочікуваний день настав у червні 1946 року. Хворий хребет та поранена нога дуже боліли, і Микола Єфремович зміг дістатися Акмангита лише завдяки своїм односельчанам.

Через військкомат його направили на лікування в Білгород-Дністровський госпіталь, а звідти перевели в Київ. Там він пролежав у гіпсовому ліжку цілий рік, після чого повернувся до рідного села.

Тяжка фізична робота була для нього неприйнятною, і він влаштувався на роботу в Татарбунарську дитячу бібліотеку. 1950 року, будучи палким патріотом і бажаючи відбудовувати зруйновану країну, поїхав до Харкова, де до 1952 року навчався в Харківській навчально-плановій профшколі, що прирівнювалася до технікуму. Після профшколи його направили на будівництво у м. Кілію. Працював у плановому відділі будівельної дільниці.

У Кілії Микола Єфремович одружився, і 1954 року разом із сім’єю переїхав до столиці Молдавії в м. Кишинів. Спочатку працював у плановому відділі будівельного тресту, а з 1956 року - виконробом на будовах столиці. У 1955-1958 роках Микола Єфремович навчався у Всесоюзному заочному інституті інженерів транспорту за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво», опорний пункт якого знаходився в Кишиневі.

На роботі Микола Єфремович був ентузіастом своєї справи. За його активної участі в Кишиневі побудовані такі важливі споруди, як будинок Уряду (нині - будинок Парламенту Молдови), будівлі Міністерства фінансів, Молдавського державного університету, кіноконцертного залу «Октомбріє» та державної філармонії; відбувалася забудова житлового масиву «Ботаніка». Його наполеглива робота на благо столиці була відмічена численними нагородами та відзнаками.

У Миколи Єфремовича двоє дітей: син Григорій, нині знаний у Кишиневі архітектор, та донька Ольга. З ними він відчував справжню радість і щастя на землі. Весь свій вільний час Микола Єфремович проводив за улюбленою справою - вивченням історії рідного села. Він був безкомпромісним прихильником правдивого та неупередженого відображення історії. Часто повторював слова Мігеля де Сервантеса: «Брехливих істориків треба спалювати як фальшивомонетників». Тяга до правди була беззастережною. Годинами, а то й днями він перебував у пошуках у Національному архіві Республіки Молдова, в Державному архіві Одеської області, Ізмаїльському архіві. Він поспішав і закликав інших поспішати, бо ж вивчити треба було багато, а архівні матеріали зберігалися в неналежних умовах, і часто на його очах (формально сторонньої, але болісно чутливої людини) втрачалися невідворотно.

Про його дослідження та нариси можна без прикрас сказати словами поетеси із села Зарічне Татарбунарського району Галини Лисої:

История - не школьная доска,
Чтобы стереть написанное мелом.
История - на годы, на века
Должна писаться начисто и смело.

И - осторожно, и - не сгоряча.
Пусть каждый миг достойным прошлым будет.
Историю нельзя рубить сплеча,
Ее своей судьбою пишут люди.

Диктует время опыт горький свой.
Уносит жизни - камешками в воду.
История написана порой
Нелегкой долей целого народа...

История правдивой быть должна!
Написанная чистыми руками,
Чтобы не оказалась вдруг она
Для нас судьей с неточными весами...

Оскільки Микола Єфремович рідною мовою навчався дуже мало, а з 1954 року постійно мешкав у столиці Молдавії, літературну українську мову вивчив самотужки і знав її досконало. Як поклик своєї душі чи настанову для свого серця Микола Єфремович виписав у одному з рукописів слова українського поета Олексія Довгого:

Один з екслібрісів М.Є. Босенка

О, ні! Не зміг би я прожить
І дня без тебе, Україно.
Не називай мене ти сином,
Коли забуду хоч на мить
Я рідне слово солов’їне
І степ, що славою шумить.

Микола Єфремович був завзятим бібліофілом. Удома він зібрав велику колекцію художніх книжок, і більшість із них належали або класикам, або менш відомим, але істинним митцям українського слова. Щорічно він виписував видання «Всесвіт», «Вітчизна», «Український етнографічний журнал», «Україна», «Літературна Україна» і т. ін. Його бібліотека на 80 відсотків складається з українських книжок.

Так само, як і українською, Микола Єфремович досконало володів молдавською (румунською) мовою. Його вимова та лексикон були настільки бездоганними, що колеги-молдавани жартома називали його «румуном». Звісно, він вільно володів і російською. Окрім того, міг перекладати з польської, чеської та французької мов.

Помер Микола Єфремович 27 січня 2004 року в м. Кишиневі за письмовим столом під час роботи над матеріалами з історії свого рідного села Білолісся.

Глибока йому вдячність і пошана за цей труд!

Розробка та хостинг: HostingASP © Copyright www.bilolissia.org Ця адреса e-mail захищена від спам-ботів. Щоб побачити її, необхідно включити Java-Script